В монографии представлены несколько смысловых блоков, связанных с восприятием и интерпретацией человеком исторического бытия. Ранние греческие мыслители пытались получить доступ к исходникам (началам) бытия, и эти интенции легли в основу научного знания, а также привели к появлению метафизики. В классической (и в неклассической) метафизике за основу была принята догма Пифагора и Платона о неизменности подлинной реальности, из чего следовало отрицание бытийного характера времени. Автор монографии отказывается от этой догмы и предлагает стратегию обновления метафизики и перехода ее к новому — постнеклассическому (...) — этапу. Поскольку трансформационный потенциал реальности наиболее явно представлен в историческом становлении, авторская стратегия реализуется в метафизике истории. При этом выявляются начала истории, в каком качестве выступают «дух», «культурно-историческая матрица» и «метафизический проект организации бытия» («онтологический проект»). Исследуются формы и механизмы «работы» человека с прошлым, обсуждаются вопросы, связанные с постижением логики исторического процесса, а также с ролью (творческой) личности в истории. Анализируются причины цивилизационных кризисов и очерчиваются возможные пути их разрешения, предлагается метафизическая интерпретация социальных и военных конфликтов. Завершает исследование рассмотрение трансформации человеческого естества под влиянием информационных, био- и нанотехнологий. (shrink)

Сім’я як соціокультурний феномен і соціальне явище представляє значний інтерес для соціально-філософського дослідження. З одного боку, як вихідний і визначаючий осередок суспільства сім'я забезпечує стабільність суспільства і еволюціонує разом з ним. З іншого боку, сім'я виступає як соціальний простір, в якому відбувається зародження і становлення нового члена суспільства - громадянина, який потім стане чинити на суспільство безпосередній вплив. В статті автор дослідила, що сім'я як соціокультурний феномен - це єдино можливе міждисциплінарне охоплення структури і функцій сім'ї як: 1) соціального осередку (...) суспільства і 2) соціального простору для формування і розвитку підростаючих поколінь даного суспільства. (shrink)

У статті розглянуто історичні та соціокультурні відмінності між масовою і популярною культурою. З’ясовано стосунок обох феноменів до загальної сфери культури та її головних засад. Розуміючи культуру як облаштування, плекання, виховання, вміння, вдосконалення, можна говорити про високі зразки осягання світу. Позаяк масові соціальні явища пов’язані з ослабленням інтелектуально-естетичних параметрів, виникає потреба порівняти високі та низькі рівні культури. Індустріалізація й урбанізація прискорили розвиток медій, які допомогли наблизити здобутки цивілізації до мас. Але ринкові механізми розповсюдження благ сприяли диктату комерції. Мистецькі виміри культури не (...) відповідали прагматичним вимогам і були притлумлені маркетинговими програмами, що спричинили інфантильність і споживацтво. Ці риси характеризують масову культуру. Та поруч із високою культурою віддавна існувала й народна, традиційна, низова культура, ознаками якої є доступність, поширеність, неофіційність, периферійність, неоднорідність і субкультурність. Проаналізовано становлення популярної культури від стародавніх до модерних часів. З’ясовано, що творці культури зарівно оперують високими ідеалами та популярними смислами. Втім, популярне відрізняється від масового завдяки породженню альтернатив. Тобто популярна культура не виродилася у конформізм, а зберегла запал протесту. Популярні тенденції не лише містять прагнення до задоволення широких потреб, а й враховують шанс протистояти примусу. Отже, варто визнати нетотожність маскульту і поп-культури. Тому популярна культура є цариною виникнення ідей, у якій соціальні гравці здатні творчо реалізувати свої уявлення та цінності. (shrink)

The article is devoted to the nature of the topological intuition and disclosure of the specifics of topological heuristics in the framework of philosophical theory of knowledge. As we know, intuition is a one of the support categories of the theory of knowledge, the driving force of scientific research. Great importance is mathematical intuition for the solution of non-standard problems, for which there is no algorithm for such a solution. In such cases, the mathematician addresses the so-called heuristics, built on (...) the basis of guesswork, obtained by intuition. The author substantiates the conclusion that topological intuition significantly specific compared to a traditional mathematical intuitions of Euclidean geometry. Today topology is a rapidly developing field of modern mathematics, integrates nicely with other sections of mathematical science. In its most general form of the topology can be defined as the branch of mathematics that studies the properties of spatial figures, does not change under deformations. The topological intuition is an instrument for development of topology on the basis of typological heuristics, which is the result of applying topological intuition to the objects topology. The author demonstrates in detail providing with the examples the specificity of topological heuristics and establishes its interconnection with Euclidean geometry. The author draws the conclusion about the fundamentality of topological intuition, and that it, perhaps, is primary in relation to traditionally understood mathematical intuition. (shrink)

Among all religious studies that were actively researched during the Independence of Ukraine, intelligence in the field of Orthodoxy was and remains one of the most common. This is not surprising, because this denomination - both in historical retrospect and nowadays - remains dominant in Ukraine, which significantly expands the subject of research that is conducted not only in religious, but also in historical, political and other fields. Therefore, the volume of literature that deals with historical, theological, economic, political, social, (...) psychological, cultural and other aspects of the functioning of Orthodoxy as a religious trend is extremely large and has dozens of monographs and hundreds of articles. Unfortunately, there are practically no asylum works on historiography on Orthodox-related publications in independent Ukraine. The only exception is the work of V. Ulyanovsky, which was published in the early 1990s, and is now somewhat outdated. (shrink)

The work aims to demonstrate that at the heart of Eriugena’s approach to Christian theology there lies a profoundly philosophical interest in the necessity of a cardinal shift in the paradigms of thinking – namely, that from the metaphysical to the dialectical one, which wins him a reputation of the ‘Hegel of the ninth century,’ as scholars in Post-Hegelian Germany called him. The prime concern of Eriugena’s discourse is to prove that the actual adoption of the salvific truth of Christ’s (...) revelation about all humans’ Sonship to God directly depends on the way the truth of God’s Oneness is consistently thought of. It is exactly the dialectic of the universal and particular which allows Eriugena both to tackle the dichotomy between being and non-being and to proceed towards raising a question how the totality of God’s being can be approached so as to let him radically reconsider a predominantly metaphysical view of creation the theological reflection traditionally relies on. According to the dialectical understanding of unity that Eriugena does adhere to, the reality of creation cannot be thought of, and therefore known, otherwise than in the way of being inseparable from the universal Principle of all. This is the Principle abandoned by nothing, unless the mind corrupted by the senses thinks otherwise and, following the metaphysical pattern of dichotomy, improperly sets the creation and its Principle apart. Restoration of the mind to the proper rational motion of recta ratio freed, as Eriugena argues, from the dictates of senses therefore becomes the way of both the epistemological breakthrough to the infinite whole and practical return from the world of finite things to living in the divine reality of creation. The work’s argument is based on the assumption of close affinity between Eriugena’s discourse and that of his Islamic contemporaries, who developed their dialectical ideas within the Mu’tazilah tradition of a philosophically disciplined approach to the truth of God’s Oneness. In particular, al-Nazzam’s engagement with Parmenides’ Periphyseon and his resistance to the danger of a dualistic interpretation of its ontology seem to provoke Eriugena’s innovative approach to Christian theology with a view to suggesting a mode of overcoming dualism as the main obstacle on the way to the Truth revealed. This vision of the meaning of Eriugena’s undertaking allows us not only to better understand the novelty of his approach to Christian theology, but also reconsider some of the key points of his discourse that seem to have become a sort of commonplace in Eriugenian studies: 1. Unlike the prevalent opinion, not the forms of the division of Nature but the modes of interpreting being and non-being are to be understood to constitute the genuine subject-matter of each book of the Periphyseon and, hence, of the five parts of his system. 2. The fourfold division of Nature is to be interpreted not as a basic structure of the system offered by Eriugena, but as a means of introducing dialectic to the body of theology by refuting Augustine’s metaphysical vision of a hierarchical model of the universe and indicating the way of resolution of the cardinally theological contradiction – God does and does not create at the same time. 3. All this gives reason to disagree with a general tendency of associating Eriugena’s work with exploration of the division of God’s Nature and to reinterpret it as an immense anti-division project to be understood as an important turn in the history of Christian thought entirely focused on the truth of God’s Oneness and human life in conformity to it. *** I affirm that this thesis is entirely my own work and has not been submitted for examination in any form elsewhere. (shrink)

Невербальна мова є своєрідним метафоричним забарвленням вербальної мови, оскільки дозволяє не тільки наділити її насиченим емоційним змістом, але й передати інформацію, недоступну для функції слова. Метафора проявляється не тільки в мові, але також і в процесі мислення та дії. Визначення жесту як першометафори є актуальним в дослідженнях значення та ролі невербальної мови в культурі, спілкуванні та самопізнанні. Призначення метафори, вираженої через жест або мову тіла, полягає в передачі прихованого внутрішнього змісту «послання». Жест як еквівалент першометафори створює ефект максимальної присутності. Такі (...) жести можна назвати онтологічними, тобто такими, що передають сенс і значення подій та володіють яскравим емоційним забарвленням, яке робить їх універсальними й зрозумілими будь-якому представникові різних мовних культур. Еквівалентні жести є відображенням тієї першої природної мови, на якій говорили перші люди до появи вербального мовного бар’єру. Метафоричний жест як найважливіший елемент соматичного мови є вагомим фактором у процесі комунікації, що дозволяє зрозуміти внутрішній духовний світ співрозмовника. Основою жесту як першометафори є архаїчна свідомість. Жест як першометафора архаїчної свідомості дозволяє розкрити психологічний і біологічний елементи антропології. Мова тіла була природною мовою спілкування. Кодифікована жестикуляція як прообраз метафоричної соматичної мови відображається, серед іншого, у живописі, де художник за допомогою зображуваного жесту передає не тільки духовний стан людини, але й дух епохи. Метафоричність жесту властива й національній культурі. Знаючи національний характер, досить нескладно розпізнати за жестовою комунікацією етнічне походження співрозмовників. Метафоричність національної жестової мови обумовлена історичними та культурними процесами, що визначають світогляд і стиль спілкування. Однак у випадку з проявом мови тіла та жесту в національному характері слід зазначити їхню культурну зумовленість і несхожість. Основним призначенням жесту в комунікації є маніфестація і презентація внутрішнього світу та душевного стану людини. Однією з функцій жесту як першометафори є його символічність. Семіотика жестової мови присутня в різних сферах комунікативного процесу: від символіки професійних жестів до побутової церемоніальної естетики. Жести-символи діляться на універсальні для всіх культур і специфічні, зрозумілі тільки для певної субкультури. Жест як першометафора служить універсалізації невербальної комунікації, сприяє збагаченню комунікації та надає їй барвистість, емоційність і єдність сприйняття переданої інформації. (shrink)

Straipsnyje aptariamos rusų kalbos leksemos voda raiškos formos ir būdai, kurie I. Bunino prozos tekstuose dalyvauja reikšmės vandens paviršius konceptualizacijoje. Aptariant leksemos voda konceptualizaciją, remiamasi J. Apresiano kalbinio pasaulio modelio, suvokiamo kaip „savotiška visuomenės fiosofia arba kalbančiųjų požiūrio į pasaulį visuma” ir J. Lotmano požiūriu į grožinės literatūros kalbą kaip antrinę modeliuojančią sistemą, suprantamą kaip natūraliosios kalbos antstatą. Tokiu būdu, empirinės medžiagos analizės atramos tašku tampa natūralioji kalba su jai būdingais reikšmės vandens paviršius bruožais. I. Bunino prozos tekstuose konstrukcijose su (...) leksema vanduo vartojamos gramatinės lokatyvinės, direktyvinės, tranzityvinės formos su prielinksniais – na vode, na vodu, po vode, kurių kontekste realizuojama erdvinė vandens paviršius reikšmė. Reikšmės vandens paviršius semantinio komponento aktualizacija I. Bunino prozos tekstuose siejama su leksemos voda leksine aplinka, kurios pagrindą sudaro skirtingų semantinių grupių veiksmažodžiai ir daiktavardžiai. Remiantis L. Talmy topologinės rūšies teorija atlikta leksinių elementų sistematizacija, kurios pradinė semantika natūraliojoje kalboje nėra tiesiogiai susieta su reikšme vandens paviršius, parodo, kad I. Bunino prozoje vartojamos leksemos sudaro pagrindą formuojant reikšmės vandens paviršius interpretacinį lauką. Leksinės reikšmės vandens paviršius funkcionavimo kontekstui būdingas metaforiškumas. Leksemos ravnina, pole, zerkalo, glad’, zyb’, gory, cholmy, zerkal’nost’, mlečnost’ ir kt. I. Bunino prozos tekstuose tampa meninės raiškos priemone, kuri, atlikdama vandens paviršius reikšmės konceptualizacijos funkciją, akcentuoja ne tik plokščią ar reljefię vandens realijos formą, bet ir nusako jos spalvą, mastą ir dalyvauja formuojant specifię I. Bunino kalbai būdingą pačios Būties esmės raišką. (shrink)

Выделение языка делового общения в самостоятельный объект изучения стало возможным с развитием функциональной стилистики. При этом сам термин до сих пор является предметом лингвистических дискуссий, так как используется по отношению к очень разным типам текстов, которые оформляются в разных языках по-разному, с учетом национально-культурных особенностей и традиций. Однако в ситуации перевода и при сопоставительном анализе языков, в частности, русского и шведского языка, на первый план выходит то общее, что определяется функцией этих текстов и высокой степенью регламентации и клишированности их языкового (...) оформления и дает нам право объединить их под общим названием «язык официально-делового общения». (shrink)