This paper explores the idea that Descartes’ cogito is a kind of diagonal argument. Using tools from modal logic, it reviews some historical antecedents of this idea from Slezak and Boos and culminates in an orginal result classifying the exact structure of belief frames capable of supporting diagonal arguments and our reconstruction of the cogito.

Статтю присвячено дослідженню альтернативних можливостей інтерпретації Декартової концепції cogito: як авто-референтної структури і як авто-афекційності. Контекстом аналізу виступає трансцендентально-феноменологічний ракурс погляду на картезіанську філософію як на засновок трансцендентального мотиву. Визначено роль принципу авто-референтності в трансцендентальному дискурсі. На ґрунті розгляду перспектив тлумачення картезіанського підходу, запропонованих М. Анрі й Ж.-Л. Марйоном, виявлено моменти іррелевантності авто-афекційної настанови вимогам трансцендентального мислення і втомивовано адекватність авто-референтної моделі його засадам. Авторка доходить висновку, що, попри позірну пріоритетність авто-афекційності для трансцендентального дискурсу, пов’язану насамперед з притаманною їй радикалізацією (...) функціонального аспекту свідомості й усуненням небезпеки субстантивації cogito, закладеної в структурі авто-референтності, остання видається відповіднішою вимогам трансцендентального мислення, оскільки передбачає збереження принципу відношення-відмінності, конститутивного для трансцендентальної думки – який в умовах авто-афекційності виявляється редукованим. (shrink)

What particular privilege has this little Agitation of the Brain which we call Thought, that we must make it the Model of the whole Universe? (Hume, Dialogues Concerning Natural Religion, 1976, p. 168)******...at once it struck me, what quality went to form a Man (sic) of Achievement especially in Literature and which Shakespeare possessed so enormously—I mean Negative Capability, that is when someone is capable of being in uncertainties, Mysteries, doubts without any irritable reaching after fact and reason. (Keats 1959, (...) p. 261)******Die menschliche Vernunft hat das besondere Schicksal in ihrer Gattung ihrer Erkenntnisse: dass sie durch Fragen belästigt wird, die sie nicht abweisen kann; denn sie sind ihr durch die Natur der Vernunft selbst aufgegeben, die sie aber auch nicht beantworten kann; denn sie übersteigen alles Vermögen der menschlichen Vernunft. (Opening lines of the Kritik der reinen Vernunft (1956), A VII; the italics in the text are mine)Human reason has the particular fa .. (shrink)