In this article, I engage with Shawn Loht’s argument concerning film viewing as being-in-the-world, developed in his book Phenomenology of Film: A Heideggerian Account of the Film Experience (2017), focusing on the aesthetics of mood with particular attention to boredom. I elaborate on a phenomenological ontology of the film experience and its perceptual “rules” which hinge on aesthetic choices: what kind of world does the film open up for the viewer? Loht’s account of viewing Dasein enables us to deepen phenomenological (...) approaches regarding the relationship between (cinematic) moods and (filmic) understanding, and through his engagement with Mitsein, to expand on film spectatorship conceived as a relation with a shared film world. I look at how Heideggerian boredom can elicit spectatorial experiences and disclosure of meaning, as well as allowing characters’ being in the film world. A broader engagement with cinematic moods is also conducive to exploring limits and potentialities of a possible Heideggerian film-philosophy. To illustrate some of these points, I discuss Ryusuke Hamaguchi’s Drive My Car (2021), wherein boredom is consistently awakened through aesthetic strategies of dead-time, silence, slowness and repetition. In the film, the mood of boredom, but also that of love and grief as world-disclosing moods which produce a radical change in our being-in-the-world, is a way to establish a sense of our embeddedness, orient our understanding and disclose our finitude and solitude. (shrink)

У статті розглядається проблема впливу феномену нудьги з творчості А.Шопенгауера на творчість М.Гайдеґґера. Вітчизняні і світові дослідники відмічають, що Шопенгауер є основоположником екзистенціалізму, хоча в історії філософії займає нішу філософії життя. Для розкриття концептів світу, волі та нудьги він використовує закони логіки, достатні раціональні підстави, основи сущого та вищі ідеї. Не можна сказати, що М.Гайдеґґер нехтує таким підходом, хоча б тому, що провідний метод дослідження традиції, – деструкція, – вводить його вчення до неї. За матеріалом статті аналізуються опозиції: метафізичне вчення (...) про волю як річ у собі – свобода, тільки яка й здатна ставити питання до себе (у Шопенгауера людина керується мотивами до вольового акту; у Гайдеггера людина є носієм якості свободи); нудьга як апріорі настрій пізнання – нудьга як екзистенціальний настрій Dasein. Стаття має за свої задачі: 1) дослідження вчення про нудьгу з метою вияву в її структурі аспектів свободи; 2) дослідження паралелей, зв’язку і протилежностей в концепті людини, на яку орієнтовані світогляди Шопенгауера та Гайдеґґера в проблемі можливості пізнання буття. Зроблено висновки, що у творчості Гайдеґґера одного періоду нудьга є фундаментальним настроєм Dasein, який виражений актуальним часу життя М.Г. духом постіндустріального робітничого суспільства. За пізнішою версією – нудьга є певним способом буття-тут, який характеризується тотальним підходом до відкриття собі своєї справжності. Таким чином, Гайдеґґер далеко наперед закидує актуальність проблеми нудьги в її широкому значенні, яке перегукується з шопенгауерівським – рутина, щоденність, коло бажань і страждань, ведення не свого життя, das man. Результатом дослідження, який представляється у статті є розділення гайдеггерівських інтуїцій про нудьгу на дві окремі позиції. Перша залишається у шопенгауерівському дусі, коли вчення про сенси буття, головним настроєм якого є нудьга, сприймаються як засновки ведення життя людей типів da-sein і das man. Друга представляє розрив від екзистенціальної дисципліни до фундаментальної онтології, герменевтики фактичності, в темі якої глибинною нудьгою пояснюється тотальність (постійна доступність до можливостей бути через мислення). (shrink)

The present article deals with Heidegger’s research into boredom. The phenomenon cannot be simply described as an emotion but as a fundamental attunement, which represented a pathway to being qua being for Heidegger. Many scholars have argued that the philosopher’s treatment of the phenomenon led to sublimation or transgression in describing it beyond its phenomenological limits. While I agree with the general assessment, I also believe that there is a need to expand the argument further. I will argue that the (...) cause of such transgression lies mainly in Heidegger’s inability to separate the truth from the notion of meaning or sense. (shrink)