The paper addresses the problem of the place of deconstruction in the history of transcendental philosophy. J. Derrida’s project is considered as one of the most representative and consistent realizations of theoretical foundations of transcendentalism along with prominent conceptions such as Kant’s critique and Husserl’s phenomenology. The author suggests a number of attributes of transcendental thinking that allow historical reconstruction of the transcendental paradigm. Derridian approach is considered as a turn towards this tradition, conceived as a transcendental tradition par exellence, (...) guided by the attitude of «turning. Historical legacy of deconstructive «turning» is analyzed with respect to Husserlian Rückfrage: return-inquiry as method, idea and attitude, reproducing in deconstructive strategy of interpretative critique. A concept of hyperbolic transcendentalism is introduced in order to (1) define a deconstructive version of transcendental philosophy and (2) indicate an immanent tendency in the transcendental thought, constitutive for both Kantian critical project and Husserlian strive towards intellectual radicalism extending from methodological hyperboles (reduction and epoche) to radicalization of «transcendental motive». The author relies upon the concept of quasi-transcendental (thematized by Derrida himself), which defines a mode of de-dogmatization, critical purifying and preservation of proper transcendental foundations of philosophical thinking. (shrink)

У статті розглядається гіпосуб’єктивація як найбільш суттєвий вид суб’єктивації у пост-Антропоценному контексті. Гіпосуб’єктивація становить різновид суб’єктивації, яка враховує можливість і необхідність антропологічного ніщо або навіть меншого, ніж ніщо, – не-присутності людської істоти. Порівняно з гіпероб’єктами, гіпосуб’єкти постають лаканіанською «ламелою», дельозіанським «подвійним віялом сенсації» як продуктивними метафорами або, у більш філософсько-антропологічному формулюванні, моторошним онтологічним «дивним диваком». Пост-антропоценна партикулярізація та сингулярізація людської істоти вводить її у стан не-Всього як іщо, ечі, меньшого, ніж ніщо. І це стан гіросуб’єкта з його контингентністю у n-вимірах, (...) агентурністю, спротиву будь-яким -ізмам, пустотності в дивній реальності. У статті показано, що саме гіпосуб’єкт, «дивний дивак» реалізує шизотратегії заради відкритості людської істоти, яка не-присутня в її меонтичній нищі-вності, або тактики плавлиння як становлення-Природою. Такий підхід розвивається в аспекті не-людського повороту як значущого філософсько-антропологічного напряму. Дослідження ґрунтується на філософії пост-постмодерна, об’єкт-орієнтованої онтології, дивному, агентурному реалізмі інтра-акцій тощо, де людська істота розглядається в багатоманітті її нищі-вності. Філософська антропологія в цьому випадку змикається з глибинною, темною та дивною екологією, а людська істота постає природним об’єктом, що є позбавленим власної природи. Матеріал для дослідження становили актуальні культурні явища, як-от творчість Бйорк, Олафура Еліассона та «A Place of a Bury Strangers», а також відповідні життєві практики в подієвості постпостмодерна. Таким чином стверджується принцип гіпосуб’єктивації людської істоти в пост-Антропоценному контексті. (shrink)

The article raises the problem of sharp turning points in the Soviet urban discourse that occurred with the moment of Stalin's strengthening in power and after his death. The analyzed urban material was limited by three perspectives: the city's creator, urban space, and the official discourse. The article substantiates the point of view according to which, and despite the radically different formal languages of the avant-garde, the Stalinist style, and late Soviet modernism one can see behind them a single “content”, (...) namely, the phenomenon of the Soviet city. The changes concerned only the discourse ; the main paradigm of the culture did not change: it was remaining uncompromisingly modern. The article follows the tradition of the critical analysis of modernity – developed both by the members of the Frankfurt School and by postmodernists – but expands the concept of European modernity into Soviet culture. The Soviet metanarrative was based on the belief in the possibility of comprehensive and rational constructing of the reality. It had the character of a total and uncompromising project. And it is the uncompromising nature of Soviet modernity that dooms it to failure. To trace this process, the article explores the relationship between modernity and utopia – both uncompromising and rejecting the legitimacy of the past in favour of a rational plan. Any attempt to realize utopia means changes in the initial, ideal, theoretical plan, and official Soviet culture – fundamentally uncompromising – carefully concealed that fact. However, the official discourse and the real image of the Soviet city diverged more and more. The only way for the rapprochement of life and official culture could be an abrupt shift in the dominant discourse playing at the same time the central mobilization role. (shrink)

У статті подається короткий огляд прагматичного емпіризму Джеймса, емпіризму Дьюї, неопрагматистських ідей Рорті, огляд метамоделей Крейга щодо теорії комунікації. На основі даного огляду авторка обґрунтовує необхідність радикалізації прагматизму та аналізує його вплив на комунікаційні дослідження. Досліджується теорія комунікації Роберта Крейга, яку він розглядає як практичну дисципліну. Доводиться, що всі теорії комунікації є взаєморелевантними, якщо їх адресують у практичний життєвий світ, в якому «комунікація» вже є багатозначним терміном. Кожна традиція теорії комунікації походить з риторичних посилань на певні загальноприйняті уявлення про комунікації, (...) оскаржуючи інші переконання. Взаємодоповнення та напруженість традицій породжують теоретичний метадискурс, який перетинається з існуючим практичним метадискурсом у суспільстві та потенційно інформує про нього. За попередньою схемою комунікативного поля риторична, семіотична, феноменологічна, кібернетична, соціально-психологічна, соціокультурна і критична традиції теорії комунікації вирізняються властивими способами визначення комунікації та проблем спілкування, метадискурсивними словниками та метадискурсивними загальними поняттями. Запропоновано порівняльну аргументацію між традиціями, розглянуто результати для теоретичної роботи та дисциплінарної практики в цій галузі. (shrink)