Abstract

Яким чином проявляється травматична пам’ять про криваві події першої половини ХХ століття, яка не могла, але мусила бути проробленою в культурних текстах його другої половини? У фільмі «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, структуруючим принципом якого є оплакування смерті, мати Івана, головного героя, зникає з екранного простору без сліду, без похорону. У статті проаналізовано це зникнення як значуще, як символічний збій в екранній реальності, як симптом того, що Олександр Еткінд назвав «кривим горем», незавершеністю роботи скорботи за жертвами сталінізму. Мати Івана в екранних «Тінях» (на відміну від повісті Коцюбинського) постає як втілення травматичної пам’яті колективу, наближаючись до ліричного «Я» поеми «Реквієм» Анни Ахматової, але водночас цей екранний образ акумулює в собі чорну енергію ресентименту і родової ворожнечі. Складність материнського образу у фільмі Параджанова дає змогу винести на поверхню свідомості те, що перебуває у «несвідомому» цього культурного тексту, у його невисловленому підтексті: показане, але не сказане.