У статті проаналізовано синкретичні семантико-синтаксичні відношення у структурі складнопідрядних займенниково-співвідносних речень симетричного типу, з’ясовано причини, що впливають на формування цих синкретичних відношень.

У статті на прикладі Львівського єзуїтського колегіуму простежено тривалий процес поступового запровадження історичних студій до моделі шкільництва Товариства Ісуса. Ця модель, закріплена незмінним до ліквідації Товариства освітнім статутом 1599 р. «Ratio Studiorum», формально не передбачала викладання історії як самостійної дисципліни, однак певні знання про минуле учні отримували впродовж усього курсу навчання. У першій половині XVII ст. джерелом таких знань були тільки античні автори, чиї тексти слугували за взірець при вивченні латинської мови й риторики, а також за криницю набуття «eruditio». Разом (...) з тим, оскільки в «Ratio Studiorum» не було прямих заборон щодо використання творів нової історіографії, викладачі могли проявляти власну ініціативу, аби давати молоді ширше коло знань. Зокрема, велику роль у поширенні такої «свободи викладання» зіграли бібліографічний порадник Антоніо Поссевіно (І вид.: Рим, 1593), де вперше радилося доповнювати лекції працями «нових» авторів, а також перший підручник нової історії для єзуїтських шкіл Ораціо Торселіні (І вид.: Рим, 1598). У Львові промовистим доказом зміни ставлення до історії стали написані в 1660-х рр. перші праці професорів колегіуму Мацея Велевича та Яна Зуховича з описом актуальних подій. Тоді ж, під тиском запитів суспільства, у курсах риторики стали виопуклювати політичне ораторство — з акцентом на необхідних у тогочасному його жанрі знаннях генеалогії, геральдики, історичної географії, історії права та «національного минулого». Ці новації знайшли продовження упродовж кінця XVII — середини XVIII ст. у низці праць львівських професорів та в уживанні ними західних підручників історії (у статті те й те детально розглянуто). У такий спосіб запровадження у Львові з 1739 р. історії як окремої ділянки студій стало логічним підсумуванням перемін, що поступово нагромаджувалися. (shrink)

The article is devoted to the review of history of homiletics as a science in the Kyiv theological tradition. On the basis of the analysis of the first domestic work on the theory of the sermon, made by Yoanykyi Haliatovskyi, process of influence of the Catholic baroque sermon on original homiletics in Kyiv in 17th century is shown. The article also analyzes homiletic views of an archbishop Theofan Prokopovych, who sought to reform the domestic church sermon, depriving it of the (...) extremes of Baroque literature. The author discusses contribution of professors Yakiv Amfiteatrov and archpriest Nazariі Favorov to homiletics as a science in Kyiv Theological Academy in 19th century. Special attention is paid to the analysis of the Professor Vasyl Pevnytskyi’s views who criticized the traditional approaches in Orthodox homiletics. In particular, Professor Pevnytskyi rejected the view on homiletics as a purely practical discipline, designed to provide students with knowledge about the preparation and delivery of the sermon. He believed that homiletics should not teach the method of preparing a sermon, but morally educate preachers. Pevnytskyi offered to rename homiletics to “spiritual literature” and introduced a historical method in its teaching. The course of “spiritual literature” had to show students how the living word influenced people and changed the world. Consequently, homiletics should turn into an analytical history of spiritual literature. The poetics shares the opinion of a number of Protestant theologists that success of the sermon does not depend on the perfection of its external form, but on how deeply a preacher captures the truth. He attributed the decisive feature of the preaching word not to abstract rules of drafting and preaching, but to a special inner inspiration (“animation”) of the preacher. Similar opinions were observed, in particular, in Protestant thinkers such as Philip Jacob Schpener, Franz Theremin, and Friedrich Schleiermacher. Prof. Pevnytskyi tried to creatively rethink their ideas. An alternative to scholasticism he saw in the holy tradition. It was on the foundation of patrician homiletic heritage that Pevnytskyi aimed to build a new course in homiletics. (shrink)

“Beilis affair” (1911–1913) is one of the most resonate events in Kyiv of the early 20 th century. It was a subject of a huge number of investigations. However, a special analysis of the role that the members of Kyiv Theological Academy community played in this affair has not been made yet. Facts and data available require further reflections and deeper interpretations. For this, both a time span and a thematic content should be expanded. Thus, the author tries to reveal (...) the specifics of the discourse wherein the members of the community were predisposed to interpret both “Beilis affair” and “Jewish question” as a whole. The materials published in “Kyiv Theological Academy Studies” journal throughout all years of its existence in pre-revolutionary Russia (1860–1917) constitute the main source of information. In the study, the author tries to widen another researcher’s idea that “Beilis affair” became a unique case of the dialogue between Christians and Jews. The article shows that the foundations for this dialogue had been created in the previous years by many Kyiv Theological Academy community members, such as Andrii Khoinatskyi, Fedir Ornatskyi, Vasyl Pevnytskyi, Afanasii Bulhakov, Dmytro Bohdashevskyi, Olexandr Voronov, Mykola Stelletskyi, Viktor Ivanytskyi, Hryhorii Malevanskyi, Akym Olesnytskyi, and others. This experience as well as perfect knowledge of the European and world context, which the members of Kyiv Theological Academy intellectual community such as Olexandr Hlaholiev and Pavlo Tykhomyrov had, enabled them to make a real impact on the establishment of the dialogue between Christians and Jews in particular in the “Beilis affair”. (shrink)