Abstract

У статті на прикладі Львівського єзуїтського колегіуму простежено тривалий процес поступового запровадження історичних студій до моделі шкільництва Товариства Ісуса. Ця модель, закріплена незмінним до ліквідації Товариства освітнім статутом 1599 р. «Ratio Studiorum», формально не передбачала викладання історії як самостійної дисципліни, однак певні знання про минуле учні отримували впродовж усього курсу навчання. У першій половині XVII ст. джерелом таких знань були тільки античні автори, чиї тексти слугували за взірець при вивченні латинської мови й риторики, а також за криницю набуття «eruditio». Разом з тим, оскільки в «Ratio Studiorum» не було прямих заборон щодо використання творів нової історіографії, викладачі могли проявляти власну ініціативу, аби давати молоді ширше коло знань. Зокрема, велику роль у поширенні такої «свободи викладання» зіграли бібліографічний порадник Антоніо Поссевіно (І вид.: Рим, 1593), де вперше радилося доповнювати лекції працями «нових» авторів, а також перший підручник нової історії для єзуїтських шкіл Ораціо Торселіні (І вид.: Рим, 1598). У Львові промовистим доказом зміни ставлення до історії стали написані в 1660-х рр. перші праці професорів колегіуму Мацея Велевича та Яна Зуховича з описом актуальних подій. Тоді ж, під тиском запитів суспільства, у курсах риторики стали виопуклювати політичне ораторство — з акцентом на необхідних у тогочасному його жанрі знаннях генеалогії, геральдики, історичної географії, історії права та «національного минулого». Ці новації знайшли продовження упродовж кінця XVII — середини XVIII ст. у низці праць львівських професорів та в уживанні ними західних підручників історії (у статті те й те детально розглянуто). У такий спосіб запровадження у Львові з 1739 р. історії як окремої ділянки студій стало логічним підсумуванням перемін, що поступово нагромаджувалися.