У статті проаналізовано варіанти інтерпретації філософських творів Сковороди як певні моделі читання та доведено, що мінливість тлумачень залежить від припущень про латентне у творах, серед іншого, про ставлення до тексту, автора і предмета дослідження. Латентне (приховане умисно або неумисно) вимагає експлікації та подальшої репрезентації, але в кожному конкретному випадку воно визначається по-різному. Існують два альтернативні підходи до визначення латентного. Одні дослідники використовують здатність текстів передавати більше, ніж задумав автор, і шляхом зіставлення «деталей» здійснюють історико-філософську контекстуалізацію теорії (місце мислителя в історії (...) філософської думки), здобувають свідчення про зв’язок ідей філософа з історичною епохою та з його особистим життям. У цьому випадку текст промовляє поза волею автора, оскільки він не був задуманий як джерело інформації такого типу. Альтернативним підходом є дотримання волі автора і ставлення до тексту як авторського та завершеного повідомлення, що містить усі необхідні інструменти для успішної комунікації. Перший підхід ґрунтується на недовірі та намаганні редукувати автора тексту до об’єкта, другий спирається на довіру до тексту та його автора. Порівняння обох підходів, а також рекомендації самого Григорія Сковороди («Жена Лотова») щодо тлумачення біблійних текстів спрямовують аналіз на розкриття ролі досвіду та постаті автора у процесі читання. Біографія мислителя у цьому контексті дозволяє конституювати автора як джерело повідомлення і актуалізувати етичний аспект у ставленні до його творів. Запропонований у цій статті аналіз ґрунтується на таких теоретичних побудовах: латентне у тексті (Г. Г. Гумбрехт), навмисні і непередбачувані одкровення (К. Гінзбурґ), історичний досвід (Ф. Р. Анкерсміт). Порівняння двох підходів не дає підстав для висновку про абсолютні переваги одного з них, однак дає змогу побачити певні відмінності між читачами та дослідниками. (shrink)

Яскрава модернова обкладинка книжки, яку присвячено далеко не новій темі, обіцяє щось революційне, нестандартне. Ім’я автора, знаного науковця, живить передчуття нових джерел, нових думок, точно сформульованих і підкріплених ґрунтовною науковою аргументацією. Проте від самого початку читання виникають певні перепони, а під кінець стає зрозумілим, що нова версія життя українського філософа приховує своєрідний «гадательний» смисл, який стосується не лише Сковороди і культури XVIII ст. Мова про ставлення до традиції, пізнання й істини у ширшому сенсі. Спочатку оглянемо форму і зміст книжки. У (...) вступній частині під назвою «Prelude» на читача відразу чекають несподіванки. Розповідь про життя Григорія Сковороди, як і годиться, автор розпочинає з притчі про пустельника в «Silenus Alcibiadis», але раптом переносить нас у зовсім інший історичний світ. Тепер він розповідає про Олександра Потебню та подібність його думок і думок Сковороди. Чому книжку про філософа XVIII ст. треба починати з доведення подібності його думок до думок мислителя ХІХ ст.? Не дуже зрозуміло. Принаймні автор посилається на своє відчуття. І такий сюжетний хід мусить навіювати читачеві думки про історичну тяглість певних ідей. Серед цих ідей азначено такі: гостре відчуття богополишеності світу; панування «кривди» (с. 7); досягнення суспільної гармонії лише за умови чистоти сердець (с. 10); трактування серця як найглибшої основи людського буття (с. 10); нерозривний зв’язок пізнання речей і любові (с. 11); релігійне «підложжя» вчення обох мислителів (с.12); подібність теорії пізнання: пізнати світ можна шляхом пізнання себе і навпаки (с. 18); визнання символічності слова (с. 19); однакове розуміння структури слова і образу (с. 21); «нерівна рівність» як універсальний принцип (с. 24); «послідовний націоналізм», предтечею якого Потебня вважав Сковороду, і просвітницький пафос (с. 27). Згадка про «націоналізм» додає провокативності сюжету. А до питання про «просвітницький пафос» ми ще повернемося. Закінчує вступну частину висновок, що народ спить і його треба «розбудити». Очевидно, автор збирається пов’язати цю тему з філософією Сковороди, але не дає чітких пояснень з цього приводу. І претензій не висунеш, адже це не вступ до дисертації, а «prelude». (shrink)