Стаття побудована на аналізі праць французького історика П’єра Нора, який, намагаючись знайти «справжню» історію, доходить до протиставлення історії та пам’яті. В історії домінує, вважає філософ, якщо не відверта політична агітація, то національні імперативи, які ніяк не роблять історію справжньою та об’єктивною. Замість історії потрібно зосереджуватись на правильній пам’яті. Але в умовах, коли сама пам’ять стала розірваною, вона може існувати лише спираючись на «місця пам’яті» – мнемонічні місця. Сила пам’яті тепер зберігається в місцях пам’яті, які накопичують та зберігають історію. Тобто, місця (...) пам’яті втратили фізичний чи географічний сенси, і місцями пам’яті їх робить саме те, завдяки чому вони вислизають із простору історії – сенси, які вони несуть, смисли. Виходячи з такої природи місць пам’яті множинність їх інтерпретацій є нормою. А минуле, таким чином, виявляється полісемантичним простором, орієнтованим на співприсутність багатьох різноманітних версій інтерпретації одних і тих самих меморіальних структур (монументів, історичних фактів і подій, текстів минулого). Звідси випливає зміна уявлень про істинність. Тепер істина не у «фактичності» даних, а в їх «актуальності». Врешті-решт Нора робить досить нищівний для історії висновок, що минуле втратило сенс, історичну свідомість нині має виключно теперішнє, яке і наділяє сенсом усі можливі й припустимі версії минулого, і що офіційна пам`ять (політика пам’яті) пов’язана з практиками вибіркового забування чи пам`ятання. (shrink)

В монографії надані результати експериментальних і теоретичних досліджень потенціалу маркетингу в промисловому секторі національної економіки. Запропоновано авторські заходи щодо впровадження концептуальних основ використання маркетингу при створенні нових і на функціонуючих промислових підприємствах. Монографія призначена для науковців і викладачів, молодих вчених, аспірантів і студентів економічних спеціальностей.

У статті досліджується місце об’єкта в полі спекулятивного реалізму загалом та об’єктно-орієнтованої онтології зокрема. Описується особливе положення об’єкта, яке йому надає ООО на противагу «кореляційному» відношенню. Взята за основу чотирична структура Ґ. Гармана доповнюється уявлюваним модусом об’єкта, чиє місце знаходиться на межі суб’єкт-об’єктної дихотомії. Сама дихотомія розглядається у контексті дослідження можливості її подолання завдяки підходу, який був запропонований прибічниками ООО. Стверджується неможливість повного переходу до цілковито об’єктної реальності, перепоною для чого слугує неможливість відокремлення останньої від поля уявлюваного.

Стаття присвячена томістичній філософській антропології. Основний предмет якої структура буття особи. До розгляду взято аспект людського існування у світі "осіб" та "речей". The article is devoted thomistic philosophical anthropology. The basic topic of which is a structure of person being. The aspect of human existence is examined in the world of "persons" and "things".

У статті досліджуються структурні елементи діалогічних дефініцій. Обґрунтовується можливість застосування діалогічних дефініцій в інтерпретативних моделях філософського тексту.

Здійснено спробу з’ясувати «читацький канон» та охарактеризувати книжкову культуру православних монастирів ранньомодерного часу київської традиції на прикладі чотирьох обителей Львівської єпархії — Крехівської, Львівської Святоонуфріївської, Підгорецької та Теребовельської. Вибір цих монастирів зумовлено станом джерельної бази, а основними джерелами слугували «списки книг», що їх зазвичай подавали в інвентарних описах. Усі досліджені книжкові зібрання були невеликими за обсягом порівняно з тогочасними католицькими кляшторами, зокрема, найбільше з-поміж відомих, крехівське, налічувало лише бл. 100 томів. Lectio Orthodoxorum монахів Львівської єпархії XVII ст. — це, окрім (...) богослужбових книг, своєрідна «тріада»: святоотцівська духовно-аскетична спадщина, житійна (агіографічна) та проповідницька література. Практично немає античної спадщини — творів давньогрецьких та давньоримських авторів, на вивченні яких базувалась гуманістична система освіти, у тому числі в церковних релігійних закладах. Це опосередковано говорить або про освітній рівень ченців, або, можливо, про відсутність «практичної» потреби у такій лектурі — на відміну від обителей, при яких діяли навчальні осередки. Чи це може бути одним зі свідчень того, що для насельників досліджуваних монастирів основним залишалось молитовне життя, а не «інтелектуальна» праця? Чи такий склад і невеликі обсяги книжкових зібрань можуть виступати одним із арґументів для розгляду цих монастирів як місць, де панував lex orandi, натомість інтелектуальна діяльність, зокрема анґажованість у читання, не видавалася необхідною? Відповідь на ці питання вимагає подальших досліджень. (shrink)

Досліджуються характеристики суб’єктів взаємодії миру та війни в соціальному світі, згідно їх світогляду. З’ясовується функціонування соціальних інститутів як механізму об’єктивації діяльності суб’єктів. Синергетичний підхід відбиває дослідження соціального світу у протиріччі миру та війни, в умовах нелінійності, невизначеності, неврівноваженості, багатофакторності соціального розвитку. У соціальному світі відбувається взаємний перехід ідентичностей, взаємоідентифікація. Ідентитетом є заперечення або ствердження суб’єктом процесів миру або війни. Проаналізовані функції соціальних інститутів у форматах війни та миру демонструють нам невідповідність їх роботи в Україні. Отже, суб’єкти взаємодії миру та війни (...) й стан суспільства та соціальних інститутів взаємопов’язані. (shrink)

Досліджуючи творчість поета і художника Тараса Григоровича Шевченка звернувся до його образотворчого мистецтва як до естетичного та світоглядного феномену. Прикладом цього стали його малюнки на релігійні теми, що були пов’язані Біблією та життями святих. Робота складається із кількох частин, які характеризують майстерність, підхід та манеру виконання тих чи інших малюнків, начерків, офортів та сепій, починаючи із серії робіт Старого Завіту, Євангелія, іконопису, скульптурні роботи, копії робіт К.Брюллова, Рембрандта та Мурільо.

Спів постійно супроводжував студентів Києво-Могилянської академії у їхньому житті, що підтверджують академічні інструкції, різномантні документи, іконографія, свідчення очевидців тощо. Усі вихованці були зобов’язані відвідувати храми на території Братського монастиря, а найздібніші ставали тут співаками. Вони співали у головних «братських» храмах — Богоявленському соборі та Благовіщенській (Конґреґаційній) церкві, а також у різних церквах Подолу, у київській митрополичій капелі, у Придворній співочій капелі Санкт-Петербурґа тощо. Академічні співаки брали участь у богослужіннях, на похоронах, під час церковних та світських урочистостей, під час випрошування милостині (...) (саме тому бурсу деякий час називали «співочою»). Окрім цього, спів та гра на музичних інструментах були частиною навчання, зокрема є припущення, що вірші на уроках поетики виконували за допомоги співу та гри на музичних інструментах. Музичні номери були частиною шкільних вистав, а хор та оркестр обов’язково супроводжували урочисті богословські та філософські диспути. Поза тим, гра на музичних інструментах належала до рекомендованих розваг і її всіляко вітали поза навчанням, хоч спеціальні музичні дисципліни почали викладати в Академії лише на початку XIX ст. До наших днів збереглася тільки частина нотної спадщини, пов’язаної з Академією та Братським монастирем, — паралітургійні та учнівські пісні, партесні концерти, Ірмологіони. Безумовно, найбільшим серед тих композиторів, хто представляє Академію, слід вважати Артемія Веделя. На відміну від решти видатних композиторів українського походження XVIII ст. — Дмитра Бортнянського та Максима Березовського, Ведель не лише навчався тут, а й писав твори для студентського хору. (shrink)