Стаття містить аналіз дев’яти українських гомілій XVII ст., присвячених Успенню Богородиці, — проповідей Лазаря Барановича, Йоаникія Ґалятовського, Леонтія Карповича, Антонія Радивилoвського, Кирила Транквілліона-Ставровецького та Симеона Полоцького. Проповіді Полоцького розглядаються як приклад текстів, написаних для московської публіки автором, вихованим у мультиконфесійному середовищі Речі Посполитої. Авторка зосереджує свою увагу на біблійних цитатах (особливо з Пісні над Піснями 6,9 та Одкровення 12), зокрема на їхніх літургійних і позалітургійних джерелах. У статті сформульовано гіпотезу, згідно з якою руські проповідники часто запозичували образи Богородиці з (...) західних гомілетико-літургійних творів, що підтверджує низка текстуальних запозичень із творів католицької екзегетики, наприклад, Корнелія а Ляпіде, св. Бернарда та св. Бонавентури. Аналіз образу Богородиці здійснено в контексті співвідношення православ’я (включно з візантійською й ісихастською гомілетічною традицією) і католицизму в Україні XVII ст. (shrink)

Стаття присвячена трактатам «Про виникнення і зникнення» викладеними у Києво-Могилянській академії у XVII–XVIIІ ст. як складова філософського курсу. Ці трактати мають історичну і тематичну прив’язку до однойменної книги Аристотеля і зосереджені на обговоренні виникнення, субстанційної і якісної зміни та зникнення. Однак деякі могилянські професори, як Стефан Яворський і Теофан Прокопович, включили сюди і теологічні питання. Яворський обговорює питання про транссубстанціацію св. Євхаристії, намагаючись з’ясувати, як ця субстанційна зміна відбувається і коли вона має місце на Божественній Літургії Східного обряду. Він (...) доводить, що транссубстанціація відбувається під час Слів Освячення, а не Епіклези. На його думку, так вчили найбільш авторитетні теологи Східної церкви. Обговорення цього питання у філософському курсі (1691–1693) найімовірніше було реакцією на Московський собор 1689 року, де було осуджено доктрину про транссубстанціацію під час Слів Освячення. Яворський, натомість, хотів захистити вчення, притаманне українській православній традиції (Петро Могила, Сильвестр Косов, Інокентівй Ґізель тощо). Інший професор, Теофан Прокопович, у своєю курсі (1707–09) звертається до питання про особливу збереженість мощей Києво-Печерських святих. Він доводить, що мощі, які покояться у Київських Печерах, зберігаються завдяки особливій Божій благодаті, і детально аналізує 16 аргументів противників, які це заперечують. На думку автора статті, введення теологічних тем у філософські курси було пов’язане з особливою соціальною значущістю цих питань у той час. (shrink)

The article deals with the use of the Ruthenian language in papers of the Uniate Church of the Grand Duchy of Lithuania in the 17–18th centuries. The research is based on the analysis of the content of hundreds of original parish registers of Uniate churches that are kept in the National Historical Archives of Belarus. The methods of analysis that permit to define the time and reasons for translation of concrete parish works into the Polish language have been devised by (...) author. The collection of data obtained during the research gives a possibility to distinguish several imaginary regions of intensity of using the Ruthenian language. It also considers lexical and the orthographic features of the language in which parish registers were being kept, use of the Cyrillic and Latin script in writing the Ruthenian text. (shrink)

Здійснено спробу з’ясувати «читацький канон» та охарактеризувати книжкову культуру православних монастирів ранньомодерного часу київської традиції на прикладі чотирьох обителей Львівської єпархії — Крехівської, Львівської Святоонуфріївської, Підгорецької та Теребовельської. Вибір цих монастирів зумовлено станом джерельної бази, а основними джерелами слугували «списки книг», що їх зазвичай подавали в інвентарних описах. Усі досліджені книжкові зібрання були невеликими за обсягом порівняно з тогочасними католицькими кляшторами, зокрема, найбільше з-поміж відомих, крехівське, налічувало лише бл. 100 томів. Lectio Orthodoxorum монахів Львівської єпархії XVII ст. — це, (...) окрім богослужбових книг, своєрідна «тріада»: святоотцівська духовно-аскетична спадщина, житійна (агіографічна) та проповідницька література. Практично немає античної спадщини — творів давньогрецьких та давньоримських авторів, на вивченні яких базувалась гуманістична система освіти, у тому числі в церковних релігійних закладах. Це опосередковано говорить або про освітній рівень ченців, або, можливо, про відсутність «практичної» потреби у такій лектурі — на відміну від обителей, при яких діяли навчальні осередки. Чи це може бути одним зі свідчень того, що для насельників досліджуваних монастирів основним залишалось молитовне життя, а не «інтелектуальна» праця? Чи такий склад і невеликі обсяги книжкових зібрань можуть виступати одним із арґументів для розгляду цих монастирів як місць, де панував lex orandi, натомість інтелектуальна діяльність, зокрема анґажованість у читання, не видавалася необхідною? Відповідь на ці питання вимагає подальших досліджень. (shrink)

La idea de que la tarea de la ciencia consiste en dar cuenta de las leyes de la naturaleza comenzó a establecerse durante el siglo XVII mientras se estaba delineando la nueva imagen de la ciencia y de la naturaleza. Si bien distintos estudios historiográficos coinciden en situar el origen del concepto moderno de ley de la naturaleza en este siglo, sus interpretaciones son divergentes en varios sentidos. En este trabajo, me dedicaré en primer lugar a repasar brevemente y (...) analizar en forma crítica los resultados de estos estudios historiográficos, agrupándolos en cuatro grandes líneas de lectura. En segundo lugar y a modo de conclusión a partir de lo arrojado por esos estudios, enumeraré los factores fundamentales que considero ineludibles para realizar un abordaje historiográfico satisfactorio y completo de este problema. (shrink)

Book review: Sheretiuk, Ruslana, and Stokolos, Nadiia. «Pietas et Litterae» («Blahochestia ta Osvita»). Kulturno-osvitnia diialnist ordenu piariv na Volyni (kinets XVII — persha tretyna ХІХ st.) (Rivne: O. Zen, 2018), 289 s.

L’histoire de la pensée sémiotique se caractérise par une oscillation entre définition large et définition étroite de son objet. Au Moyen Âge, la définition augustinienne du signe est jugée trop étroite, car elle ne concerne que le signe sensible. De nouvelles définitions tentent alors de faire des concepts des signes qui renvoient aux choses. L’Âge moderne, au contraire, affirme une volonté de rétrécissement à l’égard de la notion de signe. Cet article montrera les caractéristiques d’une telle réflexion sémiotique à travers (...) deux auteurs représentatifs d’un premier empirisme moderne : Pierre Gassendi et Thomas Hobbes. Le retour à une sémiotique étroite s’effectue par la référence aux traditions stoïcienne, sceptique et épicurienne, ainsi qu’à un Aristote renouvelé, et par une prédilection affichée pour la valeur indiciaire du signe par rapport à sa valeur sémantique. Ceci veut dire que les empiristes vont insister avant tout sur la fonction remémorative du signe et sur sa valeur de probabilité. L’indice en tant que trace sera ainsi privilégié par rapport au signe communicationnel, et il s’agira d’en défendre la validité en tant qu’il s’inscrit dans une échelle de certitude, au sommet de laquelle se situe la preuve. (shrink)

Máquina pensante, funámbulo agónico y homo iuridicus son las tres características que este libro estudia para entender cómo el sujeto humano fue construido en los pensamientos respectivos de Descartes, Pascal y de varios pensadores de la escuela racionalista del derecho natural con, en particular, Grocio, Pufendorf, Thomasius, Burlamaqui y Wolff. Según el primer rasgo, Descartes confiere un valor al ser humano gracias a su capacidad de pensamiento (el "cogito ergo sum"). Además, y a través de una nueva antropología, asemeja el (...) cuerpo humano a una "máquina admirable". Para Pascal, al contrario, el ser humano debe aceptar las limitaciones de su condición, desconfiar en la razón humana, y dejarse guiar por la fe y el "esprit de finesse". Por fin, la mayoría de los iusnaturalistas del siglo XVII pretenden justificar el orden social y el fenómeno jurídico a partir de distintas aproximaciones antropológicas, acudiendo incluso a ciertas ideas vinculadas a la noción de dignidad humana. Con este libro, el lector tendrá en sus manos un panorama imprescindible para entender la construcción de la subjetividad occidental. (shrink)

In the Preface to Rationality, Steven Pinker remarks that “we are smart enough to have … articulated the rules of reason that we so often flout” (p. xiv). Unfortunately, Pinker does not get the rules of reason right in this book. Pinker defends a damagingly irrational conception of reason. But despite this rather drastic failure, there is much of interest in this book, even if at a rather elementary level.

This article analyzes the epistemological legitimation of mathematics in natural philosophy in the seventeenth century. In the Renaissance it was claimed that mathematics does not meet the Aristotelian criteria of scientificity, and that it did not explain the efficient and final causes. So, its critics, inspired by the Aristotelian tradition, rejected the first attempts to mathematize natural philosophy. The epistemological conditions involved in the debate are examined on the scientific nature of mathematics and its relevance to natural philosophy. A historiographical (...) tour of the mathematization of nature is made to provide new weighing elements with respect to a historically and philosophically more conceptual characterization of the emergence of modern science. (shrink)

Portmore wrote a good book, and I wrote a short thing about that book.

This is a chronological commentary on Kant’s writings through 1769 whose aim is to reveal that the ‘secret thorn’ driving Kant’s thought through its twists and turns is the scripture-based faith of the German Protestant tradition.

Laura Papish’s new book comes in the wake of a series of studies of Kant’s conception of evil. Two features distinguish her approach: its emphasis on the connection between evil and self-deception (chapters 1–5), and its attentiveness to the role of self-cognition in moral reform (chapters 6–8). Lucidly written and conversant with recent debates in social and moral psychology, Papish’s book expands the range of topics that typically worry Kantians. Its most important contribution is perhaps to have shown that self-deception (...) and self-cognition are countervailing concepts, which together shed light on the neglected, epistemic dimension of Kant’s practical philosophy. My review will adopt the three-part structure of the book indicated in its title. (shrink)

Para favorecer la interacción disciplinar y recuperar la dimensión práctica del conocimiento matemático en la escuela secundaria, Yves Chevallard plantea la necesidad de introducir en los programas de estudio la matemática mixta. La matemática mixta, cuyo apogeo tuvo lugar en Europa entre los siglos XVI y XVIII, se propone el abordaje de problemas surgidos por fuera de la propia matemática valiéndose de nociones mecánicas -como la de centro de gravedad y fuerza centrífuga- y del empleo de variados instrumentos para realizar (...) las construcciones requeridas. En este trabajo consideramos a la matemática mixta en la cultura matemática de la segunda mitad del siglo XVII y, en dicho contexto, presentamos dos casos de la práctica matemática de G. W. Leibniz en los que la investigación matemática involucra el diseño de máquinas. La consideración de tales casos permite situar a la matemática mixta, siguiendo la terminología de Ian Hacking, en un terreno medio entre representar e intervenir. El terreno medio entre representar e intervenir es un valle fértil donde la matemática aporta a, y se nutre de, una multiplicidad de otros dominios. También es una vía de acceso para historizar el conocimiento matemático, destacando las condiciones materiales para su desarrollo y el importante rol de los problemas. Palabras clave: Práctica matemática, Resolución de problemas, Siglo XVII, Máquinas, Cultura material. (shrink)

Середньовічний світогляд бачить всесвіт як двоїсту систему духовного та земного. Така структурна особливість реалізується у літературних текстах за допомогою різних видів топосів. Острів, пустеля, місто, а також печера – всі вони виконують у тексті роль множинних просторів. -/- Києво-Печерський патерик не лише відобразив світоглядну парадигму XI–XVII ст., а й зберіг художні функції простору печери, що були успадковані від античності й трансформувались з огляду на запити середньовічної ідеології.

Статья представляет собой попытку обнаружить «испанский след» в богословской мысли Киевской митрополии XVII в. на примере наставлений об отправлении церковных таинств («Наука о седми тайнахъ церковных» в составе виленского Требника 1617–1618 гг.) и первого православного печатного пособия по моральному богословию («Мир с Богом человеку». Киев, 1669). Одним из источников для «Науки» стало сочинение испанского иезуита Франсиско де Толедо (1534–1596)) «Summa de Instructione Sacerdotum» (известное также как «Summa casuum conscientiae»), в основу которого был положен курс по моральной теологии в Collegium (...) Romanum в Риме. Составители виленской «Науки» прибегали не только к буквальному переводу значительных порций текста испанского иезуита и близкому к оригиналу пересказу отдельных фрагментов, но также дополнили заимствованные из де Толедо фрагменты рассуждениями о церковных ритуалах, цитатами из отеческой традиции, из канонов Вселенских и Поместных соборов, из гражданских правовых памятников. Несмотря на то, что виленская «Наука» вышла из униатских кругов, она получила широкое распространение и среди православных: именно посредством данного памятника отдельные фрагменты сочинения де Толедо попали в «Мир с Богом человеку». Но при этом совершенно очевидно, что в толковании семи смертных грехов и в рассуждениях о милостыни заметно прямое обращение составителей «Мира с Богом» к сочинению де Толедо. Оба памятника Киевской митрополии послужили впоследствии источником для рукописной компиляции о таинствах московского книжника Евфимия Чудовского, который, таким образом, способствовал распространению «Суммы» де Толедо и в московской традиции. (shrink)

Durante los siglos XVII y XVIII hubo un intenso debate en las Islas Británicas en torno al materialismo. Mi objetivo consiste en caracterizar la postura de David Hume en el marco de ese debate. Sostengo que, no obstante rechazar la metafísica sustancialista para centrarse en el estudio de las percepciones, Hume sienta una posición respecto de la relación entre mente y materia. Sin embargo, esa posición reviste cierta complejidad en tanto no es explicitada en los textos que se editaron (...) en vida de Hume. Propongo definirla como un materialismo restringido, ya que, respecto de la naturaleza de la mente, Hume desestima tanto las posturas materialista como inmaterialista, pero respecto de las causas del pensamiento, termina acercándose al materialismo a partir de argumentos basados en la experiencia y en la analogía con la naturaleza. (shrink)

У статті досліджується стосунок києво-могилянських філософських курсів XVII–XVIIІ ст. до аристотелівської традиції. Спочатку виставлено критерії, за якими його можна оцінити. Виділено два основних типи критеріїв: суб’єктивні і об’єктивні. Відповідно до перших, могилянці чітко визначали свою філософію як аристотелівську, перипатетичну або ad mentem Aristotelis. Є багато аристотелівських елементів в змісті та в структурі курсів, що задовольняють об’єктивні критерії. Так, логіка і фізика структуровані відповідно до традиційного порядку книг Аристотеля з цієї тематики. Всі основні концепти (ens, essentia і existentia; actus і (...) potentia; materia і forma; чотири причини; 10 категорій тощо), на які спираються могилянські професори, походять від Аристотеля. У статті доводиться, що аристотелівські елементи прийшли в могилянські курси через схоластичну традицію, насамперед з єзуїтських філософських курсів того часу. Однак в окремих випадках, як-от лекціях Теофана Прокоповича, можна помітити глибшу обізнаність з творами Аристотеля. (shrink)

Розглянуто значення історичних вірменських колоній України для розвитку ткацького виробництва на українських землях. Показано, що ткацтво відігравало важливу роль як у внутрішньому житті вірменських колоній, так і в зовнішніх зв’язках вірмен з польсько-українським оточенням. Комплексно висвітлено роль і місце вірменських колоністів у формуванні ринку тканих виробів на землях України та у створенні місцевого виробництва шовкових поясів, килимів, макат тощо. З давніх часів ткацтво було одним із найпоширеніших видів народних промислів та важливою складовою господарського життя українських земель. Різноманітні ткані вироби: килими, (...) одяг, пояси, покривала – широко використовувалися в повсякденному житті, для оформлення житла. Показано, що вірменські килими були важливим предметом торгівлі, засвідчували високий соціальний статус власника, виконували релігійну (захисну) та утилітарну функції. Актуальність дослідження полягає в комплексному висвітленні ролі вірмен у розвитку ткацтва на землях України, у виявленні впливу вірменських колоністів на формування особливого стилю життя та смаків різних верств населення, а також споживацької культури такого роду предметів. На сьогодні немає комплексних наукових досліджень історичного розвитку вірменського ткацтва на землях України з урахуванням усіх складових цього процесу: шовкоткацтва, килимарства, гаптування, торговельного аспекту тощо. З’ясовано, що, як і в ювелірній справі та зброярстві, в галузі ткацтва роль вірмен також була подвійною: вони імпортували ткані вироби до України, і вони ж були виробниками різноманітної тканої продукції не лише на українських землях, але й в Османській та Перській імперіях. Інтенсивний розвиток шовкоткацтва на українських теренах також, вочевидь, пов’язаний з вірменами. І хоча більшість дослідників пов’язує розвиток персіярень в Україні зі станіславськими (нині м. Івано-Франківськ) вірменськими майстернями Домініка Місіоровича та Іоана Маджарського в середині XVIIІ ст., факти засвідчують, що інтенсивне поширення вірменських ткацьких майстерень почалося вже у XVII ст. -/- . (shrink)

Історія Києво-Могилянської академії другої половини XVII ст. інколи залишається небагатою навіть на конкретні факти щодо професорів та ректорів того часу. Одна із таких маловивчених постатей — ректор Теодосій Ґуґуревич (1680-і рр.). Ще від 1860-х рр. історики надають Теодосію нищівні характеристики, вказуючи на його нібито аморальність та доведення навчального закладу і Братського монастиря до цілковитого зубожіння. Єдине джерело таких висновків — незадовільна характеристика з листа єпископа Теофана (Прокоповича), написаного аж 1736 р. Ціла низка Прокоповичевих тверджень викликають сумнів щодо їхньої достовірності. (...) А підсилює підозру у некоректності висновків Теофана напис на срібній водосвятній чаші, виготовленій коштом Братського монастиря за ігументсва там Ґуґуревича. Аналіз гравіювання вказує, що немає підстав вести мову про цілковиту убогість обителі, при якій діяв Могилянський колегіум. Такий висновок дає змогу не лише критично оцінити негативні характеристики Прокоповича керівництву колегіуму, а й поміркувати про причини, що підштовхнули архиєпископа до нищівної критики. (shrink)

Рецензія на роботу Вольфганга Рьода "Шлях філософії з XVII по ХІХ століття", переклад з нім.В. Терлецького, О. Вєдрова.

Публікація вводить до наукового обігу рукопис професора Київської духовної академії Петра Кудрявцева, присвячений похованням, що були виявлені у 1878–1879 р. під підлогою Богоявленського собору Києво-Братського монастиря. Під час заміни підлоги намісник монастиря спустився у підпомістя собору, де знайшов два раніше невідомих поховання. В одній труні було тіло у священному облаченні та митрі, другу труну, кам’яну, намісник вирішив не відкривати та не оглядати. Інформацію про ці поховання Петро Кудрявцев отримав від не названого ним знавця київської старовини у 1920-ті рр. За його (...) припущенням, у першій із трун був похований відомий церковний діяч XVII ст. митрополит Газький Паїсій Лігарид, а кам’яна труна могла належати гетьманові Петру Сагайдачному. Обидва поховання було здійснено в Братському монастирі ще до спорудження мурованого Богоявленського собору. Ймовірно, під час будівництва собору обидві могили опинилися у його межах — у підпіллі. Ці поховання ніколи не досліджувалися та були втрачені під час знищення собору у 1935 р. Наведене у додатку повідомлення Кудрявцев зробив на одному із засідань Комісії Києва і Правобережної України, що діяла при Історичній секції Всеукраїнської Академії наук упродовж 1924–1931 рр. Рукопис нині зберігається в архіві Московської духовної академії. (shrink)

Konserwatywni przeciwnicy prowadzenia badań naukowych na ludzkich embrionach argumentują, że od momentu poczęcia mają one status moralny równy statusowi ludzi dorosłych: zarodki mają takie samo prawo do życia jak dorośli. W artykule przedstawiam oryginalną argumentację za tym stanowiskiem, której źródła można znaleźć w XVII-wiecznej teologii moralnej i współczesnej teorii decyzji. Argumentacja ta nie odwołuje się do statusu ontologicznego embrionów, ale do pewnego typu rozumowania praktycznego na temat tego, co należy robić w rozmaitych sytuacjach niepewności. Na pierwszy rzut oka wydaje (...) się ona wzmacniać stanowisko konserwatywne, ponieważ nie zależy od kontrowersyjnych metafizycznych założeń na temat statusu zarodków czy kwestii ich potencjalności. W artykule pokażę jednak, że argumentacja ta obarczona jest poważnymi wadami, które sprawiają, że nie da się jej zastosować do uzasadnienia sprzeciwu wobec moralnej czy prawnej dopuszczalności np. badań na zarodkowych komórkach macierzystych. (shrink)

Este capítulo se propone explorar cómo el replanteo de las causas finales en la ciencia natural suscitado por la Revolución Científica impactó en el desarrollo del materialismo y el ateísmo del Siglo de las luces. Con el surgimiento de la ciencia moderna en Europa, en el siglo XVII ocurrieron cambios sustantivos en la concepción de la causalidad. Ciertos estudios pioneros sobre el tema, sostenían que la nueva ciencia anulaba las causas finales y establecía que todos los fenómenos naturales debían (...) explicarse en términos de materia y movimiento (Burtt, 1952:98‒99; Schmitt, 1983:5). Más tarde, otros especialistas —con argumentos más sólidos y pruebas más convincentes— mostraron que la causalidad final no fue anulada por completo; siguió presente en muchos autores, aunque ya no como parte indispensable de la explicación científica, sino como un componente ontológico de la naturaleza (Osler, 1996 y 2001). Ahora bien, ¿qué sucedió con las causas finales en el siglo XVIII europeo, época de profundas turbulencias políticas y controversias filosóficas, en la cual el materialismo, el ateísmo y el deísmo fueron ganando terreno? Para hacer un recorte dentro de la vasta variedad de posiciones existentes en este escenario, comenzaremos por repasar la posición sobre las causas finales de Francis Bacon (1561‒1626), quien fue una figura muy influyente en la Ilustración. 2 Luego, analizaremos la recepción de esa posición por parte de algunos autores británicos (D. Stewart, S. Parker) y franceses en el siglo XVIII (D'Alembert, Naigeon, Diderot, Cabanis). (shrink)

The scientific revolution of the XVII siècle is normally described as erasing final causes and the teleology of physics. Nevertheless, the functional language plays a central role in certain areas of biological practice. This is why many philosophers have tried to explicate the concept of function, sometimes to defend the relevance of its use, some other times to show that it is merely a way of speaking that could be easily eliminated without any relevant information loss. The principal purpose (...) of this paper is to show the necessity of appealing to functional concepts for an adequate reconstruction of the Darwinian natural selection theory. Thus, functional language is used in the conceptualization of the theory’s domain of application, and that domain should be determined independently of the natural selection theory. (shrink)

У статті на прикладі Львівського єзуїтського колегіуму простежено тривалий процес поступового запровадження історичних студій до моделі шкільництва Товариства Ісуса. Ця модель, закріплена незмінним до ліквідації Товариства освітнім статутом 1599 р. «Ratio Studiorum», формально не передбачала викладання історії як самостійної дисципліни, однак певні знання про минуле учні отримували впродовж усього курсу навчання. У першій половині XVII ст. джерелом таких знань були тільки античні автори, чиї тексти слугували за взірець при вивченні латинської мови й риторики, а також за криницю набуття «eruditio». (...) Разом з тим, оскільки в «Ratio Studiorum» не було прямих заборон щодо використання творів нової історіографії, викладачі могли проявляти власну ініціативу, аби давати молоді ширше коло знань. Зокрема, велику роль у поширенні такої «свободи викладання» зіграли бібліографічний порадник Антоніо Поссевіно (І вид.: Рим, 1593), де вперше радилося доповнювати лекції працями «нових» авторів, а також перший підручник нової історії для єзуїтських шкіл Ораціо Торселіні (І вид.: Рим, 1598). У Львові промовистим доказом зміни ставлення до історії стали написані в 1660-х рр. перші праці професорів колегіуму Мацея Велевича та Яна Зуховича з описом актуальних подій. Тоді ж, під тиском запитів суспільства, у курсах риторики стали виопуклювати політичне ораторство — з акцентом на необхідних у тогочасному його жанрі знаннях генеалогії, геральдики, історичної географії, історії права та «національного минулого». Ці новації знайшли продовження упродовж кінця XVII — середини XVIII ст. у низці праць львівських професорів та в уживанні ними західних підручників історії (у статті те й те детально розглянуто). У такий спосіб запровадження у Львові з 1739 р. історії як окремої ділянки студій стало логічним підсумуванням перемін, що поступово нагромаджувалися. (shrink)

Philosophy, it is said, has always been concerned with space and nature. Since Aristotle, even since the pre-Socratics, and up to Descartes and Leibniz at least, no one was worthy of the title of philosopher if he had not written something about meteors. And not only about meteors: observations on the movements of the Earth and changes in nature, changes of state or speed, transitions and contacts between strange elements, spatial geometrical properties, the order of coexistences - their limits - (...) and the correspondences between scales; force and matter, constructive typologies and geomorphology were an indissoluble part of the philosophical field. It is not that philosophy reflected on these external themes, but that these themes formed the fabric of the philosophical body. What happened, then, between the end of the seventeenth century and the first half of the eighteenth century? How did the themes related to space and nature become diluted and disappear from philosophical discourses? It is not a question of the split between man and nature, ancient and incommensurable, but of the separation of nature itself, modern and discontinuous, by means of which it was placed alongside the barren, the inert, as a category. -/- La filosofía, se dice, se ocupó siempre de los espacios y de la naturaleza. Desde Aristóteles, incluso desde los presocráticos, y hasta Descartes y Leibniz por lo menos, nadie era digno del título de filósofo si no había escrito algo sobre los meteoros. Y no sólo sobre los meteoros: las observaciones sobre los movimientos de la Tierra y la mudanza en la naturaleza, los cambios de estado o de velocidad, las transiciones y los contactos entre elementos extraños, las propiedades geométricas espaciales, el orden de las coexistencias —sus límites— y las correspondencias entre las escalas; la fuerza y la materia, las tipologías constructivas y la geomorfología formaban parte indisoluble del campo filosófico. No es que la filosofía reflexionase sobre esos temas externos, sino que esos temas formaban el tejido del cuerpo filosófico. ¿Qué sucedió, entonces, entre el final del siglo XVII y la primera mitad del siglo XVIII? ¿Cómo fue que los temas relacionados con el espacio y la naturaleza se diluyeron y desaparecieron de los discursos filosóficos? No se trata de la escisión entre hombre y naturaleza, antigua e inconmensurable, sino de la separación de sí de la naturaleza misma, moderna y discontinua, por medio de la cual fue puesta al lado de lo yerto, lo inerte, como una categoría. (shrink)

En el presente artículo se analiza la hipótesis que afirma que la moral tiene un papel clave en nuestra historia evolutiva como seres humanos: asegurar el orden social y la cooperación. Dicha hipótesis es compartida por muchos autores actuales de la Teoría Empíricamente Informada de la Moral, si bien fue postulada desde el siglo XVII por Thomas Hobbes. En ambos tipos de teoría, la que viene de la filosofía clásica y la que viene de los estudios empíricos, la finalidad (...) —cooperar— se comparte, los mecanismos que llevan a ella, no. Se analiza si tales mecanismos —racionales, en el primer caso, emocionales, en el segundo— pueden integrarse, así como el papel que tienen en nuestras vidas morales. Luego de analizar ambas teorías, se profundiza en las características específicas de las normas que catalogamos como morales, su relación con la cooperación y los alcances y limitaciones que se seguirían de asumir el asegurar la cooperación como el criterio prescriptivo que subyace a nuestras normas morales, desde el caso del Contractevolismo. (shrink)

Este estudo explora a relação entre John Deely e o 'Cursus Conimbricensis', uma obra monumental produzida por filósofos portugueses do Colégio de Jesus (Coimbra) na transição do século XVI para o XVII. Diversas referências de Deely ao Cursus são analisadas. Através da sua análise, Junqueira revela a profundidade do pensamento de Deely e demonstra a importância do Cursus Conimbricensis para a semiótica contemporânea e a sua história.

L’articolo illustra il modo in cui Dante ha utilizzato le fonti medievali nel campo dell’ottica e degli exempla dei bestiari per costruire analogie al fine di ragionare delle ricchezze e della nobiltà. Il testo analizza, in particolare, Purg. XVII 1-9, Cv. II iv 16-17, III vii, ix, alcuni frammenti della canzone Le dolci rime e il relativo commento in Cv. IV. Alla fine dell’articolo si espone il contrappunto filosofico che Dante offre alle vicende storiche del suo tempo.

This book tells the story of modern ethics, namely the story of a discourse that, after the Renaissance, went through a methodological revolution giving birth to Grotius’s and Pufendorf’s new science of natural law, leaving room for two centuries of explorations of the possible developments and implications of this new paradigm, up to the crisis of the Eighties of the eighteenth century, a crisis that carried a kind of mitosis, the act of birth of both basic paradigms of the two (...) following centuries: Kantian ethics and utilitarianism. The new science of natural law carried a fresh start for ethics, resulting from a mixture of the Old and the New. It was, as suggested by Schneewind, an attempt at rescuing the content of Scholastic and Stoic doctrines on a new methodological basis. The former was the claim of existence of objective and universal moral laws; the latter was the self-aware attempt at justifying a minimal kernel of such laws facing skeptical doubt. What Bentham and Kant did was precisely carrying this strategy further on, even if restructuring it each of them around one out of two alternative basic claims. The nineteenth- and twentieth-century critics of the Enlightenment attacked both not on their alleged failure in carrying out their own projects, but precisely on having adopted Grotius’s and Pufendorf’s project. What counter-enlightenment has been unable to spell out is which alternative project could be carried out facing the modern condition of pluralism, while on the contrary, if we takes a closer look at developments in twentieth-century ethics or at on-going discussions on practical issues, we might feel inclined to believe that Grotius’s and Pufendorf’s project is as up-to-date as ever. -/- Table of Contents -/- Preface I. Fathers of the Reformation and Schoolmen 1.1. Luther: passive justice and the good deeds; 1.2. Calvin: voluntarism and predestination; 1.3. Baroque Scholasticism; 1.4. Casuistry and Institutiones morales -/- II Neo-Platonists, neo-Stoics, neo-Sceptics 2.1. Aristotelian, neo-Platonic, neo-Epicurean and neo-Cynic Humanists; 2.2. Oeconomica and the art of living; 2.3. Neo-Stoics; 2.4. Neo-Sceptics; 2.5. Moralistic literature -/- III Neo-Augustinians 3.l. The Jansenists on natura lapsa, sufficient grace, pure love; 3.2. Nicole on the impossibility of self-knowledge; 3.3. Nicole on self-love and charity; 3.4. Nicole against civic virtue, for Christian civility; 3.5. Malebranche on general laws and necessary evil; 3.6. Malebranche on Neo-Augustinianism and Platonism. -/- IV Grotius, Pufendorf and the new moral science 4.1. Grotius against Aristotle and the sceptics; 4.2. Mersenne and Gassendi; 4.3. Descartes on ethics as the last branch of philosophy’s tree; 4.4. Hobbes on scepticism and the new moral science; 4.5. Spinoza on the new moral science as a descriptive science;4.6. Locke on voluntarism and probabilism; 4.7. Pufendorf on natural law as an exact science; 4.8. Pufendorf on physical and moral entities; 10. Pufendorf on self-preservation -/- V The empiricist version of the new moral science: from Cumberland to Paley 5.1. Cumberland against Hobbesian voluntarism; 5.2. Cumberland and theological consequentialism; 5.3. Cumberland on universal benevolence and self-love; 5.4. Shaftesbury on the moral sense; 5.5. Hutcheson on natural law and moral faculties; 5.6. Gay, Brown, Paley and theological consequentialism. -/- VI The rationalist version of the new moral science: from Cudworth to Price 6.1. The Cambridge Platonists; 6.2. Shaftesbury on the moral sense; 6.3. Butler and a third way between voluntarism and scepticism; 6.4. Price and the rational character of moral truths; -/- VII Leibniz’s compromise between the new moral science and Aristotelianism 1.Leibniz against voluntarism; 2.Leibniz against the division between the physical and the moral good; 3.Leibniz on la place d’autrui and theological consequentialism; 4.Thomasius, Wolff, Crusius -/- VIII French eighteenth-century philosophers without the new moral science 8.1. The genealogy of our ideas of virtue and vice; 8.2. Maupertuis and moral arithmetic 8.3. The philosophes and the harmony of interests; 8.4. Rousseau on corruption, self-love, and virtue; 8.5. Sade on the merits of vice -/- IX Experimental moral science: Hume and Adam Smith 9.1. Mandeville’s paradox; 9.2. Hutcheson on the law of nature and moral faculties; 9.3. Hume on experimental moral philosophy and the intermediate principles; 9.4. Hume’s Law; 9.5. Hume on the fellow-feeling; 9.6. Hume on natural and artificial virtues and disinterested pleasure for utility; 9.7. Adam Smith’s anti-realist metaethics; 9.8. Adam Smith on self-deception and the paradox of happiness; 9.9. Adam Smith on sympathy and the impartial spectator; 9.10. Adam Smith on the twofold criterion for moral judgement and its paradox; 9.11. Reid on the refutation of scepticism and the self-evidence of duty -/- X Kantian ethics 10.1. Kantian metaethics: moral epistemology; 10.2. Kantian metaethics: moral ontology; 10.3. Kantian metaethics: moral psychology; 10.4. Kantian normative ethics; 10.5. Kant on the impracticability of applied ethics; 10.6. Kantian moral anthropology; 10.7. Civilisation and moralisation; 10.8. Theology on a moral basis and the origins of evil; 10.9. Fichte and the transformation of theoretical philosophy into practical philosophy XI Bentham and utilitarianism 11.1. Bentham’s linguistic theory; 11.2. Bentham’s moral ontology, psychology, and theory of action; 11.3. The principle of greatest happiness; 11.4. The critique of religious ethics; 11.5. The new morality; 11.6. Interest and duty; 11.7. Virtues; 11.8. Private ethics and legislation -/- XII Followers of the Enlightenment: liberal Judaism and Liberal Theology 12.1. Mendelssohn; 12.2. Salomon Maimon; 12.3. Haskalā and liberal Judaism; 12.4. Liberal Theology. -/- XIII Counter-Enlighteners 13.1.Romanticism and the fulfilment of individuality as the Summum Bonum; 13.2. Hegel on history as the making of liberty; 13.3. Hegel on the unhappy consciousness and the beautiful soul; 13.4. Hegel on Morality and Sittlichkeit; 13.5. Marx on ideology, alienation, and praxis; 13.6. Schopenhauer on compassion; 13.7. Kierkegaard on faith beyond ethics. -/- XIV Followers of the Enlightenment: intuitionists and utilitarian 14.1 Whewell‘s criticism of utilitarianism; 14.2 Whewell on morality and the philosophy of morality; 14.3 Whewell on the Supreme Norm; 14.4 Whewell on the conflict between duties; 14.5 Mill and the proof of the principle of utility; 14.6 Mill’s eudemonistic utilitarianism; 14.7 Mill on rules -/- XV Followers of the Enlightenment: neo-Kantians and positivists 15.1. French spiritualism; 15.2. Neo-Kantians: the Marburg school; 15.3. Neo-Kantians: the Marburg school; 15.4. Comte’s positivism and the invention of altruism; 15.5. Social Darwinism; 15.6. Wundt and an ethic of humankind -/- XVI Post-enlighteners: Sidgwick 16.1. Criticism of intuitionism; 16.2. On ethical egoism; 16.3. Criticism of utilitarianism -/- XVII Post-enlighteners: Durkheim 17.1. Sociology as physics of customs; 17.2. Morality as physics of customs and as practical science; 17.3. On Kantian ethics and utilitarianism; 17.4. The variability of moralities;17.5. Social solidarity as end and justification of morality; 17.6. Secular morality as “sociodicy”; XVIII Post-enlighteners: Nietzsche 18.1. On the Dionysian; 18.2. On the deconstruction of the world of values 18.3 On the twofold genealogy of moralities; 18.4. On ascetics and nihilism; 18.5. Normative ethics of self-fulfilment -/- Bibliography / Index of names / Index of concepts -/- . (shrink)

La discusión acerca de funciones es de larga data en filosofía. Normalmente se describe a la revolución científica del siglo XVII como eliminando las causas finales y la teleología de la física. Sin embargo, el lenguaje funcional cumple un papel central en ciertas áreas de la práctica biológica. Esto ha llevado a muchos filósofos a intentar elucidar el concepto de función, en algunos casos para defender la relevancia de estos usos, en otros para mostrar que se trata de meras (...) formas de hablar que podrían ser eliminadas sin pérdida de ningún tipo de información relevante. El objetivo principal de este trabajo es mostrar la necesidad de apelar a conceptos funcionales para una reconstrucción adecuada de la teoría de la selección natural darwiniana. Pues, se utiliza lenguaje funcional en la conceptualización del campo de aplicación de esta teoría, y tal campo debe ser determinable con independencia la teoría de la selección natural. (shrink)

‘The Image of Thought’ could be considered to be the most important piece of writing in the entire Deleuzian corpus. This is the chapter of Difference and Repetition that several decades later, Deleuze claims is the ‘most necessary and the most concrete’ (Deleuze 1994: xvii) section of the book, and the one that provides a basis for his later work with Guattari. Here, Deleuze engages with two basic issues. First, he separates out his conception of thinking, and with it, (...) philosophy, from prior philosophical approaches, explaining why the difference of his philosophy from prior systems itself differs from the traditional relationship between philosophical positions. Second, he raises the question of how one should begin to philosophise. As we will see, philosophy often operates by the recognition of implicit presuppositions in prior thinkers, and their refutation. Descartes, for instance, criticises Aristotle for presupposing the transparency of categories such as rational and animal. Kant, in turn, criticises Descartes for presupposing the determinability of his own foundational moment, the cogito. If we see the development of philosophy as the unmasking and critique of presuppositions of prior systems, then the endpoint of philosophy will be a system entirely without presuppositions. This is the goal Hegel aims at with his system of absolute idealism. Deleuze’s claim is that such a model of the progress of philosophy itself operates within one overarching assumption: the good will of thinking. In this essay, I want to relate these questions of thinking and beginnings to the work of one of Deleuze’s predecessors. Deleuze writes of Ludwig Feuerbach that ‘Feuerbach is among those who have pursued farthest the problem of where to begin.’ (Deleuze 1994: 319) As we shall see, prefiguring Deleuze, Feuerbach accuses Hegel of operating within ‘an image of Reason’. While Feuerbach is famous as a precursor of Marx, and for his critique of traditional accounts of religion, I want to here focus on an early piece by Feuerbach, his Critique of Hegelian Philosophy. Here Feuerbach sets out the limitations of traditional philosophical accounts, and provides the groundwork for his own later materialism. Deleuze discovered Feuerbach through his friend Althusser’s translation of his work, published in 1960. While many of the intuitions behind Deleuze’s critique of the image of thought can be found within a broader pantheon of thinkers, including Nietzsche, Bergson, and Foucault, the specific mechanics of Deleuze’s criticism bear a striking resemblance to the formulation of the critique of philosophy in Feuerbach’s earlier thought. I want to explore this connection, first by looking at the dialectical interrelation of two thinkers, Descartes and Hegel, to get a sense for how criticism in philosophy typically operates. I then want to move on to look at Feuerbach’s critique of Hegel and philosophy more generally, drawing out several aspects that will be taken up by Deleuze himself. I will then look at some of the ways in which Deleuze goes beyond Feuerbach by recognising some of the limitations that persist in Feuerbach’s own analysis. I will conclude by showing how Deleuze’s desire to think the two common acceptations of aesthetics together (the artistic and the sensible) bring Feuerbach into relation with an unexpected figure: the playwright and poet, Antonin Artaud. (shrink)

It is usually assumed that political modernity and the reformation go hand in hand. Authors such as Hegel, Tocqueville, Jellinek or Martha Nussbaum find in the protestant reformation the origin of ideas such as political freedom or freedom of conscience. In this paper, I will try to analyze the relationship between these two concepts in two fundamental characters in the Calvinist tradition. John Calvin, its founding father, on the one hand, and, on the other, Pierre Bayle, the Rotterdam philosopher who (...) pushed Calvinism to its most heterodox forms in the XVII century. I will show how they both understand the interpretation of the Bible and the political arrangements that they defended for their close context. (shrink)

La fantasia popolare è stata sempre affascinata dalla possibilità che tra le pagine di antichi manoscritti si celassero arcani segreti, la cui rivelazione potesse conferire poteri occulti. Libri costati enormi sacrifici, che erano stati per i loro autori una ragione di vita e, al tempo stesso, la fonte di mille pericoli. La “Magia Naturalis” di Giovan Battista Della Porta fu uno dei testi più diffusi fra XVI e XVII secolo. Attorno ad esso ruotò per decenni un ampio dibattito, che (...) spaziava dalla magia alla scienza, dalla filosofia alla teologia. -/- Popular imagination has always been fascinated by the possibility that arcane secrets were hidden among the pages of ancient manuscripts, the revelation of which could confer occult powers. Books that required enormous sacrifices, which had been a reason for living for their authors and, at the same time, the source of a thousand dangers. Giovan Battista Della Porta's “Magia Naturalis” was one of the most widespread texts between the 16th and 17th centuries. A wide debate revolved around it for decades, ranging from magic to science, from philosophy to theology. (shrink)

David Hume is an ardent supporter of the practice of religions toleration. For Hume, toleration forms part of the background that makes progress in philosophy possible, and it accounts for the superiority of philosophical thought in England in the eighteenth century. As he puts it in the introduction to the Treatise: “the improvements in reason and philosophy can only be owing to a land of toleration and of liberty” (T Intro.7; SBN xvii).1 Similarly, the narrator of part 11 of (...) the First Enquiry comments: -/- Our conversation began with my admiring the singular good fortune of philosophy, which, as it requires entire liberty above all other privileges, and chiefly flourishes from the free opposition of sentiments and argu­ mentation, received its first birth in an age and country of freedom and toleration. (EHU 11.2; SBN 132) -/- The toleration to which Hume refers is broader than religious toleration, but in the context of the eighteenth century, religious toleration is clearly the paradigm case. Indeed, religious toleration represents one of the key accomplishments of the culminating event of Hume’s History of England: the Glorious Revolution of 1688. -/- Yet even though religious toleration forms the background of philosophy in general—or perhaps just because it does so—Hume offers precious few arguments for it, and they are, for the most part, given implicitly rather than as formal argu­ ments. Nevertheless, we can distinguish three different, though interrelated, lines of support for toleration in Hume’s thought: (i) an argument based on a general skepticism; (ii) an argument based on a contempt for organized religion; and (iii) a pragmatic argument based on the need for peace and orderly government. From our point of view, what is striking about all of these argument is how un-Lockean they are: Hume does not rely on the idea of a fundamental conceptual separation of church and state, nor on a natural right to freedom of conscience that character­izes writers working in the Lockean tradition. However, of the arguments he gives, only the last, I will argue, has any hope to provide a useful case for toleration. (shrink)

Mówiąc o historii frazeologii języka niemieckiego, należy wyróżnić dwie zasadnicze fazy. Pierwsza z nich to odległy okres sięgający jeszcze XVII w., kiedy to w centrum zainteresowania badaczy stały paremia. Na tym etapie określanie zainteresowania frazeologizmami terminem dyscyplina byłoby nieco na wyrost. Autorzy tego okresu ograniczali się bowiem do inwentaryzacji funkcjonujących w języku przysłów. W tym miejscu należy wspomnieć takie nazwiska, jak Peters czy Schottel, których prace ze względu na jakość zasługują na szczególne uznanie. Do wieku XIX nie doszło do (...) przełomu w badaniach nad frazeologizmami. Jedynym godnym uwagi jest fakt, że pojawia się termin idiomatyczność, jedna z głównych cech związków frazeologicznych, wprowadzony przez Paula. Zaowocowało to pracami, których autorzy starali się w oparciu o to kryterium dokonywać podziału zespołów wyrazowych Jednak ich zainteresowanie dalekie było jeszcze od szczegółowej analizy, a skupiało się wyłącznie na inwentaryzacji. Dopiero wiek XX za sprawą pracy Traité de stilistique franęaise Bally’ego przyniósł przełom w badaniach frazeologizmów i stworzył fundamenty, na których powstała nowa dziedzina językoznawstwa. Choć początkowo praca nie spotkała się z większym zainteresowaniem, to w latach trzydziestych i czterdziestych minionego wieku znalazła uznanie radzieckich badaczy. To dzięki takim językoznawcom, jak Vinogradov czy Černyševa nastąpił istny renesans badań związków frazeologicznych, który ostatecznie doprowadził tam do wykrystalizowania się w latach czterdziestych XX w. frazeologii jako uznanej dyscypliny językoznawstwa. Osiągnięcia radzieckiej frazeologii przeniosła na grunt niemieckiej lingwistyki Ruth Klappenbach pod koniec lat sześćdziesiątych XX w. W roku 1970 Irina Černyševa opublikowała szczegółową pracę, poświęconą niemieckiej frazeologii. Powstałe później publikacje takich autorów, jak Koller, Pilz, Burger czy Fleischer, stały się żelaznym kanonem frazeologii języka niemieckiego i na stałe ugruntowały pozycję nowej dyscypliny. Kolejne publikacje autorów z całego świata, mające często charakter interdyscyplinarny, ukazują wciąż nowe kierunki badań frazeologizmów. Tym samym stanowią one nieoceniony wkład w dalszy rozwój niemieckiej frazeologii. (shrink)

Anne Finch Conway es una de las filósofas del siglo XVII que discutió con los filósofos destacados de su época. La única obra con la que contamos de esta autora es Principia Philosophiae Anticissimae et Recentissimae o The Principle of the Most Ancient and Modern Philosophy. En este artículo me propongo dar cuenta del rol que la naturaleza humana tiene en su metafísica, de modo de encontrar un lugar más específico para el dolor y el sufrimiento en un mundo (...) que parece ante todo gobernado por el amor recíproco y la simpatía. El concepto de hombre microcosmos y la relación de este con Cristo tiene una importancia poco destacada por la bibliografía sobre nuestra filósofa. Con esta meta, presentaré su metafísica prestando especial atención a la sustancia creada y su relación con la sustancia media, Cristo, y la sustancia primera, Dios. De este modo, además, daré cuenta de la responsabilidad que la naturaleza humana tiene con el mundo de la creación, por lo cual me permito mencionar también lo “ecológico” en el pensamiento de Conway, ya que el perfeccionamiento de la naturaleza humana es el perfeccionamiento de toda la naturaleza. (shrink)

In this article, author expressed the meaning of “belief”, possible effective factors in human life, and how these factors can be effective on person and/or communities. With this respect, the meaning of religion, the possible interaction and relation between religion and science evaluated. 42 past/present theories of religion and evaluation of the past/present works of the 87 philosophers of religion are explained. Author considered new synthesis (R-Synthesis), and also new era philosophy, new and re-constructed branches of philosophy, and some systems/constructions (...) to express the new perspective for philosophy of religion. Author applied 27(+) possible definitive/certain result cases of the synthesis for R-Religion discipline specifically, and did the followings under new perspective: (i) eliminated some religious subjects, (ii) unified some religious subjects, (iii) modified some religious subjects, (iv) united some religious subjects in upper phase, (v) separated some religious subject, (vi) defined all religious subjects under one framework, (vii) integrated all religious subjects, (viii) defined new religious subjects, (ix) re-defined some religious subjects, (x) removed some religious subjects and put new religious subjects instead, (xi) added some religious subjects, (xii) kept/protected some religious subjects, (xiii) proposed progression for religious subjects, (xiv) changed the priority of some religious subjects, (xv) increased the importance of some religious subjects, (xvi) strengthened the ethics, (xvii) integrated philosophy branches under one framework, (xviii) others. Some of the purposes of this article are: (i) to define new synthesis method, (ii) to define good and/or correct new perspective and structure for philosophy of religion, science of religion, theories of religion, and related subjects, (iii) to extend the definition/limits of philosophy of religion with new perspective, (iv) others. As result of the synthesis, new perspective for philosophy of religion explained by considering the following concepts/sections: (a) theories of religion, (b) 17 upper constructional philosophies and philosophy of religion, (c) eight complementary branches of philosophy of religion, (d) 14 lower constructional philosophies and philosophy of religion, (e) science of religion, (f) new theory of religion and its relations with other disciplines. Author defined New Era Theory, New Era Religion, New Era Belief, Progressive Religion and their relations with other religions, beliefs, religious/non-religious movements, and the relation with other theories of religion. Also, power authorities and functional position levels in the New Era Belief, and Religion of God, Knowledge of God/gods, Nature of God/gods concepts are explained generally/specifically. (shrink)

1. IntroductionIn this superb book, Williams sets a very ambitious goal for himself: to sketch biconditionals that define representational conditions in non-representational terms (p. xvii). Representation is not a spooky, primitive capacity of the mind; it is built from more basic ingredients. At the centre is his radical interpretation theory of belief and desire, inspired by the work of David Lewis. To a first approximation: Basic radical interpretation theory. The correct assignment of beliefs and desires to an agent is (...) the most rationalizing assignment given her perceptual evidence and dispositions to act. (pp. 16, 97ff)Williams does not give a master argument for this account of belief and desire over rival accounts in which constitutive rationality plays no role. Rather, his main goal is the laudatory one of theory-building. In this respect, his book hearkens back to the decade or so from the early 80s to the early 90s that was the heyday for developing grand theories of representation. In particular, his main aim is to develop the details of the basic radical interpretation theory – something Lewis never fully did. The result is a unique, multi-stage theory of representation that departs importantly from Lewis in many places. (shrink)

Trata-se de investigar de que maneira a vida cavaleiresca e a vida cortês se constituem e se opõem na Grã-Bretanha da virada do século XVI para o XVII. Para isso, será utilizado, como porta de entrada, um estudo do personagem Sir John Falstaff e de como esse homem se relaciona com a moralidade cortês e cavaleiresca própria da época em que seu criador escreveu. Desse modo, para além das peças de Shakespeare em que se encontra esse personagem, também será (...) necessário consultar manuais de cortesia (como o de Castiglione), bem como investigar a Ordem da Jarreteira, à qual o dramaturgo britânico associa seu personagem. Por fim, espera-se, com esta pesquisa, contribuir para os estudos acerca das relações entre cavalaria, cortesia e polidez já que, como se sabe, Shakespeare passa a ser tomado, no século XVIII, como um dos autores importantes para a formação moral das luzes britânicas. (shrink)

L’obra Somnis d’un visionari, il·lustrats mitjançant els somnis de la metafísica (1766) d’Immanuel Kant presenta un tractament juxtaposat i obertament irònic de dues temàtiques a primera vista heterogènies: la manera de fer metafísica habitual al context germànic del s. xvii i les visions sobrenaturals d’Emmanuel Swedenborg. Aquest article revisa una ambivalència interpretativa interna a l’obra, inicialment identificada per Moses Mendelssohn, que sorgeix d’aquesta juxtaposició temàtica. Segons les dues postures oposades de l’ambivalència pot classificar-se la recepció històrica de l’obra. Seguidament, (...) es mostra la insuficiència d’algunes estratègies habituals d’interpretació del text, i se’n proposa una de nova basada en dues nocions del text, a saber, la voluntat d’assegurar un món comú i la noció de saviesa. A partir d’aquestes nocions i d’una carta que Kant escriu a Mendelssohn s’aporta una lectura del text que, finalment, se situa en referència a les dues lectures de l’ambivalència interpretativa presentada inicialment. -/- Immanuel Kant’s Dreams of a spirit-seer elucidated by dreams of metaphysics (1766) presents a juxtaposed and openly ironic treatment of two apparently heterogeneous subjects: the way of doing metaphysics common in the Seventeenth-Century German context and Emmanuel Swedenborg’s supernatural visions. This article reviews an interpretative ambivalence internal to the work originally identified by Moses Mendelssohn, which springs from its thematic juxtaposition. One may classify the work’s historical reception according to the two stances on the ambivalence. Furthermore, the insufficiency of some common strategies for interpreting the text will be shown, and a new one is proposed on the basis of two notions that appear within the text, that is, the will to ensure a common world and the notion of wisdom. As a result of these notions and on the basis of a letter that Kant wrote to Mendelssohn, a reading of this work is proposed, which is finally situated with respect to the two readings of the interpretative ambivalence initially presented. (shrink)

I intend to: a) clarify the origins and de facto meanings of the term relativism; b) reconstruct the reasons for the birth of the thesis named “cultural relativism”; d) reconstruct ethical implications of the above thesis; c) revisit the recent discussion between universalists and particularists in the light of the idea of cultural relativism.. -/- 1.Prescriptive Moral Relativism: “everybody is justified in acting in the way imposed by criteria accepted by the group he belongs to”. Universalism: there are at least (...) some judgments which are valid inter-culturally Absolutism: there are at least some particular prescriptions which are valid without exception everywhere and always -/- 2. The traditional proof of prescriptive moral relativism: the argument from variability: Judgments, rules, and shared values are de facto variable in time and space. The traditional counter-proof: examples of variability do not prove what skeptics contend. -/- 3. Pre-history of the doctrine -Ancient sophists: either immoralist or contractualist -Modern moral scepticism (xvii c.): variability as an historical and ethnographic fact supports a sceptical conclusion more moderate than sheer immoralism. - Voltaire, Kant, Reid counter-attack pointing at a universally shared moral sense - Romantics and idealists stage an even more moderate reformulation: instead of universally shared moral sense they point at the Spirit of a People which is: a)alternative to abstract and universal philosophical systems as far as it is lived ‘culture’; b) indivisible unity with an inner harmony and a source of normative standards; c) dynamic, in so far as it is a manifestation of the Spirit through the becoming of National cultures. -/- 4. The birth of Cultural Relativism and its ethical implications 4.1. The 18th c. doctrine was the noble savage (a non-historical doctrine: state of nature vs. social state) 4.2 Edward Tylor (1832-1817) and ethnocentric historicism Savage moral standards are real enough, but they are far and weaker than ours. 4.3 Boas and Malinowski and an holistic reaction to ethnocentric historicism -/- Franz Boas (1858-1942): a) Development of civilizations is not ruled by technical progress nor does it follow a one-way path; instead there are parallel developments (for ex. Agriculture does not follow stock-raising); b) racial characters have no relevance in development of civilization; c) we are not yet in a position to compare externally identical kinds of behaviour till we have not yet understood beliefs and intentions laying at their roots (for ex.: “From an ethnological point of view murder cannot be considered as a single phenomenon”; d) we should distinguish among different practices which are only superficially similar (fro ex. practices traditionally classified under the label “tabù”); e) there is as a fact just one normative ethic, constant in its contents but varying in its extension; f) the implication is not that we cannot judge behavior by members of other groups; it is only a recommendation of caution. -/- Bronislaw Malinowski (1884-1942): a) against Tylor’s and Frazer’s “magpie” methodology, field-work is required, a culture as a whole should be observed from inside; individual elements are incomprehensible; b) a culture is an organic whole; c) its elements are accounted for by their function (economy), avoiding non-observables (empio-criticism). -/- Ruth Benedict and Melville Herskovitz identify Boas’s approach with “cultural relativism”. Benedict: what is normal and abnormal is to be judged on a culture’s own standards, not on our own (“Anthropology and the Abnormal”). Herskovits: “Boas adumbrates what we have come to call cultural relativism” (The Mind, p. 10); “Judgements are based on experience, and experience is interpreted by each individual in terms of his own enculturation” (Man and his Works). -/- 4. How analytic philosophy understood and misunderstood the discussion 4.1. At the beginning of the 20th c., the new view in ethics was non-cognitivism (emotivist and subjectivist). Eric Westermark combines this view with an old-style ethnographic approach in support of relativity of moralities. Moralities are codes, or systems of emotive ‘disinterested’ reactions selected by evolution on their usefulness in terms of survival value for the society that is the carrier of such systems or codes. The moral relativity thesis: there are cases of disagreement that cannot be settled even after agreement about facts. 4.2 Anti-realists Brandt, Mackie, Gilbert, Harman adopt Westermark’s approach in a more sophisticated version: a) moralities are codes with an overall function and may be appraised only as wholes; b) variability is an argument for moral subjectivism; c) apparent legitimacy of deriving shift from ought is legitimized only within one institution d) morality should not be described but instead made, and existing moralities may be improved. Is it ‘real’ relativism? It is clearly subjectivism (a metaethical thesis). The normative thesis is that there better and worse codes, and survival values is the normative standard. -/- 4.3 Particularists MacIntyre, Sandel, Taylor, Wiggins, McDowell ‘Wittgensteinian’ prospectivist arguments bent to support weak-relativist claims MacIntyre: there is ‘incommensurability’ between different theoretical systems in both science and ethics. No argument is possible through different systems Different traditions may coexist for a long time without being able to bring their conflicts to a rational solution. -/- 4.4 Kantian universalists Baier, Gewirth, Rawls, Apel, Habermas Shared claim: justice concerns the right and is universal in so far as it may be based on minimal assumptions Other virtues are relative to context in so far as they are related to comprehensive views of the good - O’Neill criticism: a) it is an assumption shared by both alignments; b) after an alleged crisis brought about by alleged loss of metaphysical certainties, theories of justice have dropped demanding assumptions and kept universalism, virtue theories have kept demanding assumptions and dropped universalism; c) the opposition of virtue and justice has arisen in an unjustified way. O’Neill’s positive proposal: ‘constructive’ procedures may be adopted both (i) concerning all the range of virtues and (ii) across cultures once we abandon idealization and confine ourselves to abstraction from real-world cases. -/- 4.5 A metaethical relativist and anti-relativist normative ethicists: Bernard Williams Williams: vulgar relativism may be assumed to claim that: a) 'just' means 'just in a given society'; b) 'just in a given society' is to be understood in functionalist sense; c) it is wrong for one society’s members to condemn another society’s values. It is inconsistent since in (c) uses ‘just’ in a non-relative way that has been excluded in (a). William’s positive proposal: i) keep a number of substantive or thick ethical concepts that will be different in space and time; ii) admit that public choices are to be legitimized through recourse to more abstract procedures and relying on more thin ethical concepts. -/- 5. Critical remarks 5.1 The only real relativism available is ‘vulgar’ relativism (Westermark?) 5.2. Descriptive universalism (or absolutism) has a long pedigree, from Cicero on, reaching Boas himself but it is useless as an answer to normative questions 5.3. Twentieth-century philosophical discussion seems to discuss an ad hoc doctrine reconstructed by assembling obsolete philosophical ideas but ignoring the real theory of cultural relativism as formulated by anthropologists. -/- 6. A distinction between ethoi and ethical theories as a way out of confusions a)There are systems of conventions de facto existing. These may be studies from outside as phenomena or facts. b)There is moral argument and this, when studies from outside, is a fact, but this does not influence in any degree the possible validity of claims advanced. c) the difference between the above claims and Mackie’s criticism to Searle’s argument of the promising game is that promises, arguments etc. are also phenomena, but they are also communicative phenomena with a logical and pragmatic structure. -/- 7.Conclusions: a) cultural relativism, as a name for Boas’s methodology is a valuable discovery, and in this sense we are all relativists; b) ethical relativism, as an alleged implication of cultural relativism, has been argued in a philosophically quite unsophisticated way by Benedict and Herskovits; philosophers apparently discussed ethical relativism in the basis of a rather faint impression of what cultural relativism had been. c) a full-fledged ethical relativism has hardly been defended by anybody among philosophers; virtually no modern philosopher really argued a prescriptive version of the thesis; d) we may accept the grain of truth in ethical relativism by including relativist critique to ethical absolutism into a universalist normative doctrine that be careful in separating open-textured formulations of universal claims from culturally conditioned particular prescriptions. -/- . (shrink)

contents -/- i. death and the mask ii. shifts in the TTC ad-space iii. a virus in a superposition iv. this virus has totally hacked us v. a test of Bayesian competence vi. a siege on the Local, by the Global vii. re lab-leak theory: God did it viii. we held ourselves apart by this telescope ix. Google knows we'll all be dead x. Uber gets us all to surveil xi. Netflix pretends to be my friend xii. can teleCOMM map (...) my interior? xiii. Library's a hi-rise, in lockdown xiv. so could the A.I. announce itself xv. N_BossTRON, Surveillance Daemon xvi. prediction markets make War Profiteers xvii. hide Fish in sea, Bird in forest xviii. the DJ and the human, too much credit xix. dumb TV, an ingenious production xx. WE THE NORTH xxi. Debt: The First 5,000 Years xxii. Theses on Kingship xxiii. when i google Zeus xxiv. your Hardcore History xxv. consumerism a pacification campaign xxvi. fascism is quiet now xxvii. a Chomsky need keep record. (shrink)