The article is devoted to the publication of the pottery with a stamp design from the Kniazha Hora Old Rus fortress. During field seasons of 1958–1965, a representative collection of ceramic products was found on the settlement by a detachment of the Slavic-Rus archaeology of the Kaniv complex expedition under the direction of Halyna Mezentseva. Pots that are decorated with geometric figures-stamps are noteworthy because they are rare for the Kniazha Hora area. Studying ornamentation is very important because the décor (...) reflects some aspects of the spiritual culture of ancient population. However, these unique findings have not been given due attention by previous researchers. In the papers, the stamp type of ornament is associated with the West Slavonic tradition. It testifies one more peculiarity of the Old Rus society’s culture, in particular, of the Kniazha Hora fortress. (shrink)

У статті узагальнено історико-культурологічний досвід ролі і значення національної еліти князівських династій Рюриковичів, володарів Київської Русі та Чернігово-Сіверської гілки Ольговичів, Давидовичів у створенні одного з найбільших у Європі державного об’єднання Київська Русь. Основою збереження своїх територіальних володінь князями були українські традиції сімейного розподілу майна. Системний розподіл престолонаслідування серед нащадків Рюриковичів відбувся після заповіту Ярослава Мудрого, тобто набув соціально-правової норми, названий «лествичним» порядком. Система передбачала успадкування майна дітьми від старшого до молодшого брата, зокрема коли старший князь чернігівський здобував Київ – до (...) Чернігова переходив князь новгород-сіверський, такі переходи відбувалися по лінії брата, спочатку серед старшої лінії, а потім – молодшої. Вони з часом трансформувались у національні традиції сімейного права, що закріплені Цивільним кодексом України. (shrink)

Konstitution der Gemeinschaft Rus’. Herausgeber: Dr. Andrej Poleev, Stiftung für die Errichtung der konstitutionellen Ordnung, 2021.

Edebiyat, özellikle roman, toplum için bir ayna gibidir. Roman, hikâye ve şiir gibi edebî eserler, kişisel üretimlerin yanı sıra dönemin sosyal, ekonomik ve siyasi meselelerini de yansıtır. Bu nedenle edebi eserler de sosyolojik kaynak olarak kabul edilebilir. 19. Ve 20. yüzyıl Türk ve Rus edebiyatı, büyük yazarların tüm dünyada ün kazandığı yüzyıldır. 19. Ve 20. yüzyılda Türk ve Rus edebiyatının zirvesi kabul edilen isimler toplumsal konulara kayıtsız kalmamalarının yanı sıra Türk ve Rus toplumunun modernleşme sürecini de eserlerinde yorumlamışlardır. Entelektüeller genellikle (...) bu merkezlerde yoğunlaştıkça, düşünce, bilim ve edebiyat siyaseti de bu merkezlerde yoğunlaşmıştır. Dönemin en önemli dergi ve gazeteleri bu edebiyatçılarla ilgili basılıp dağıtılıyordu. Tarih boyunca siyasi iktidar, kendi amaçlarına hizmet etmek, rejimlerini korumak ve toplumsal hegemonyalarını sağlamlaştırmak için örgütlü aydınlara ihtiyaç duymuştur. Yüzyıllardır enformasyonu tekelleştiren aydınlar, kültürel sermayelerini çoğu zaman kendi sınıfsal amaçları için kullanarak, bazen siyasi iktidarla çatışan, bazen de uzlaşmaya varan ideolojiler üretmişlerdir. Bu çatışma ve uzlaşma ekseninde, aydının idari yapıya karşı tutumu, yönetici sınıfın statükoyu koruma çabası, yerel ve evrensel sorunlar, iktidarla ilişkisi tanımlanmaktadır. Bu bakımdan aydınların her toplumdaki konumu ve rolü farklıdır. Aslında Batı toplumlarında muhalif kimliği ve iktidar eleştirisi ile öne çıkan entelektüelin işlevi, Batı dışı toplumlarda iktidarın yönetsel işlevlerini yerine getirmek ve bilgisiyle iktidarı meşrulaştırmaktır. Klasik Osmanlı İmparatorluğu'nda iktidarın (devletin) "koruma", Tanzimat döneminde ise "kurtarma" (diriliş) döneminde Türk aydınlarının, tarihsel, toplumsal ve sınıfsal kategorilerdeki entelektüellerin işlevleri söz konusudur. Bu çalışmada ele alınan Türk ve Rus aydınların kısaca bilgileri verilmiştir. (shrink)

The 1917 February Revolution led to the reshaping of the war-era image of the German enemy. Focusing on the former imperial borderland province of the Southwestern Krai, this article unveils the national, political, and cultural considerations of the local Ukrainian and Russian-language media that affected their attitude towards the Germans. It argues that the developments of the 1917–1918 Ukrainian Revolution presented a unique case of constructing the image of the Germans due to the ongoing rivalry between the respective Ukrainian and (...) Russian national projects. The study is based on the materials of prominent Kyivan daily newspapers, thus rendering the spectrum of the region’s political thought. Built upon the concept of imagology, the article apprehends the images of “otherness” in conjunction with the actor’s own identity. (shrink)

The historical roots of despotism in Russia are long, the tradition of arbitrariness seems to be unbreakable. But this status quo can't persist endless: Growing mass protests indicate that the time nears when Russia will unhorse the self-constituted disposers and will demonstrate again its re-invention potential. -/- This expected and hoped egression from despotism into a new phase of Russian history needs to be carefully elaborated and arranged. Starting with the writing and publishing of my essays following mass political protests (...) in the former Soviet Union, namely, in the Russian Federation in fall and winter of the year 2012, I work permanently on redesigning political system. One year later, i.e. 2013, I released a book dedicated those events, and in the same year I wrote the draft of a new constitution, now revised and adopted by the community Rus’ whose member I am since 12.12.2018. -/- 2017 I registered an internet domain reserved for the Foundation intended to promote the constitutional order in Russia. Since that time, I designed the site of the Foundation, fashioned the identity card, and published several documents related to promotion and establishing of the constitutional order (CO). -/- All skilled designers and creative thinkers are invited to take part in this process as co-workers and creators of a new political system. (shrink)

"Time. Perception. Imagination. Phenomenological Studies on the Question of Time by Augustine, Kant and Husserl". (rus), SPb, 2013. Summary: The monograph is devoted to the key elements of the philosophy of time which determine the necessity of historicism in the analysis of subjectivity. The main idea which defined the composition and design of this work is to trace how the Kantian definition of time as the “form of inner sense” is revealed in Husserl’s phenomenology. The original intention was to understand (...) all three components of this definition. Firstly, what is the inner form, in terms of phenomenology, what are the principles of its constitution and how one can talk about the property of formation? Secondly, what is the meaning of the term "inner" in philosophy, where the division into internal and external has always been a formality, not affecting the essence of things? And finally, what sort of “sensibility” is assumed in transcendental science, bound to become the basis of understanding the history and culture. Presumably, these three Kantian concepts constituted the original plan to analyze the nature of cognitive capabilities of the subject, claiming the gnoseological stage on which the philosophy of time is unfolded. In other words, this work deals with the historical and philosophical analysis of the phenomenological principles by which the concept of time as developed in the twentieth century emerged in the framework of phenomenology. The analyze of the structure of the subject assumes that time, perception and imagination combine in a special type of inner synthesis, which may not be relevant to certain aspects of the method but maintain the basis for a kind of anthropology of time, in continuation of the traditional “inner” contemplation. I consider the inner structure of time with the account of philosophy of St. Augustine, who in many respects not only anticipated the conclusions of phenomenology, but also in his reflections encompassed deeper layers of inner experience. The first chapter is devoted to the doctrine of St. Augustine, in which the theory of time is analyzed in conjunction with the doctrine of “inner word”, specifics of memory representations and notion of inner sense. Additionally, I consider St. Augustine’s reflections about numbers that constitute the basis of aesthetic perception of music (De Musica). Thus, the philosophy of St. Augustine already covers the whole spectrum of anthropology of time, including the question of relation between time and eternity, which remains practically unexplored in phenomenology and serves as the proof of that in interactions between philosophy and theology the tradition remains important. The second chapter of this study is devoted to analysis of the transcendental aesthetic of Kant, which includes all the methodological possibilities of considering the category of time as a formal condition for any experience, consequentially serving as a foundation for further logical development by Husserl, which includes the critical disengagement of the founder of phenomenology from Kant's transcendentalism. Particular attention is paid to the origin of the concept of inner sense, as well as possible interpretations of the function of imagination, which as a transcendental ability remains the most interesting type of synthesis. Handwritten fragments of Kant’s works are also of interest to the character of the imagery as considered in detail by Husserl. Chapter three discusses the phenomenology of inner time consciousness, represented in those important aspects, without which it is impossible to speak about the internal structure of temporal experience - the subjectivity of time, retention, "living present", and the character of synthesis. Particular attention is paid to Husserl's polemics with those representatives of psychological branch in the studies of consciousness, whose ideas greatly influenced the very motivation for creating the method. Apart from the well-known criticism of Brentano, the third chapter highlights the rarely analyzed psychological ideas that motivated the choice of Husserl’s terminology - the "Präsenzzeit” by W. Stern, the "psychological analysis" by A. Meinong, and the “fusion” (Verschmelzung) by K. Stumpf. Chapter four deals with the need to analyze the specifics of image as an element of consciousness and imagery as such, which includes a system of objectified acts. Thus is revealed the very nature of synthetic connections in the acts of consciousness, as well as the presumably imaginative character of the constitution of temporal form. (shrink)

ENG: The essence of the problem of transcendental subject in Kant’s philosophy is considered. The special place of this subject in Kant’s transcendental critical project is defined. The author takes into account not only Kant’s theoretical philosophy, within frame of which the transcendental subject has been first stated, but also practical philosophy, in which the potential and purpose of this subject most completely fulfil. The concept of the transcendental subject is not identical to the subject of thinking, as well as (...) it is not a vestige of pre-Kantian metaphysics. The concept of the transcendental subject is complicated refraction of different representations from rational psychology, metaphysics of substance and critical project in itself. // RUS: Выявляется сущность проблемы трансцендентального субъекта в философии И. Канта. Показывается особое место понятия трансцендентального субъекта в трансцендентально-критическом проекте немецкого мыслителя. При этом во внимание принимается не только теоретическая философия И. Канта, где впервые был заявлен трансцендентальный субъект, но и практическая философия, в рамках которой наиболее полно раскрывается потенциал и предназначение этого субъекта, далеко не тождественного субъекту мышления, но и не являющегося просто рудиментом докантовской метафизики. Содержание понятия трансцендентального субъекта оказывается сложным преломлением различных представлений из рациональной психологии, метафизики субстанции и собственно критического проекта. (shrink)

Azərbaycan elm tarixini tədqiq edərkən dövrün tələbindən çıxış edilərək ərəb və fars dillərində yazılmış çoxlu əsərlərə rast gəlirik. Bu əsərlərdən biri də dahi alim Nəsirəddin Tusinin fars dilində məntiqə dair yazdığı Əsasül-iqtibas əsəridir. Əsər ilk dəfə 2022-ci ildə nəşr edilərək oxucu və tədqiqatçıların ixtiyarına verilmişdir. Əsasül-iqtibas əsəri XIII əsrin ortalarında yazılmışdır. Əsərin yazılmasından təqribən səkkiz əsrə yaxın vaxt keçmişdir. Bu müddət ərzində həmin əsərdə istifadə edilən bir sıra termin və sözlər artıq müasir fars dilində istifadə edilmir. Əsərin məntiqə aid olması (...) və həm də bir sıra sözlərin günümüzdə istifadə edilməməsi onun tərcüməsini çətinləşdirən amillər kimi qeyd etmək olar. Bundan əlavə burada istifadə edilən bəzi terminlərin gündəlik danışığımzda fərqli mənada istifadə edildiyindən həmin sözlərin və terminlərin izah edilməsi zərurəti yaranmışdır. Habelə orta əsr müəlliflərinin əsərlərinin tədqiqi zamanı eyni bir sözün müxtəlif müəlliflər tərəfindən fərqli mənalarda işlədildiyinin də şahidi oluruq ki, bu da həmin termin və anlayışların Azərbaycan dilinə tərcüməsi zamanı izahının verilməsinə ehtiyac yaradır. Hal-hazırda müraciət etdiyiniz bu kitab Nəsirəddin Tusinin ən mühüm və genişhəcmli əsərlərindən biri olan “Əsasül-iqtibas”-ın tərcüməsi zamanı əsərin orijinalında işlədilmiş ərəb-fars sözlərinin izahlı tərcüməsi yönündə tərtib edilmişdir. Bu lüğətlərin tərcüməsi və izahı ilə tanış olmaqla Nəsirəddin Tusinin ərəb-fars dillərində yazılmış digər əsərlərinin tərcüməsi zamanı da yararlanmaq olar. Müəyyən bir ixtisas və peşəni və ya həmin peşə və ixtisasa aid olan terminləri başa düşmək üçün həmin istiqamət üzrə tərtib edilən terminolji lüğətlərə ehtiyac duyulur. Bu istiqamətdə zaman-zaman müxtəlif ixtisaslar üzrə terminoloji lüğətlərin nəşr edildiyini müşahidə edirik. Azərbaycan dilində məntiqi terminlərin izahından ibarət xüsusi termonoloji lüğətlərin də tərtib edilməsi zərurəti vardır. Çünki məntiq terminlərinin izahınına adətən rus dilində yazılmış ədəbiyyatda, bir neçə terminin izahı verilmiş məntiq kitablarında və ya fəlsəfi terminlərdən ibarət ensiklopediya və lüğətlərdə rast gəlmək mümkündür. Bir tərəfdən, yaranmış boşluğu doldurmaq, digər tərəfdən isə məntiq ixtisası üzrə təhsil alan tələbə və mütəxəssislərə kömək etmək üçün bu lüğəti tərtib etmək qərarına gəldik. 222 sözün izah və tərcüməsindən ibarət olan bu kitabı həmin istiqamətdə olan boşluğu doldurmaq üçün kiçik və eyni zamanda mühüm bir addım hesab etmək olar. Burada sözlərin tərcüməsi ilə yanaşı bir sıra terminlərin izahı da verilmişdir. Əsasən Əsasül-iqtibas adlı məntiqi əsəri tərcümə edərkən qarşıya çıxan çətin və mürəkkəb sözlərin izahının verilməsinə üstünlük verilmişdir. Tərcümə zamanı müxtəlif illərdə nəşr edilən Əsasül-iqtibas əsərlərinə də müraciət edilmişdir. Bu əsərlərin bəzisində Əsasül-iqtibas əsərində istifadə edilən bəzi terminlərin izahı da verilmişdir. Bu izahlar bəzən tərcümə zamanı ifadənin daha səlis və daha dəqiq başa düşülməsinə imkan vermişdir. Bu lüğət kitabı tərtib edilərkən həmin əsərlərdə mövcud olan terminlər və onların izahından da istifadə edilmişdir. Bəzən məntiqi terminlərlə yanaşı kəlam, fəlsəfə və s. elmlərdə istifadə edilən terminləri də qeyd etmişik. Çünki bu terminlər bizə məntiqdə işlədilən bəzi ifadələrin daha asan başa düşülməsinə imkan verəcəkdir. “Əsasül-iqtibasa dair terminlər” lüğəti adlı bu kitabı bu sahədə atılmış ilk addımlardan biri olduğu üçün gələcəkdə daha sanballı və həcmcə daha geniş terminoloji lüğətlərin hazırlanması nəzərdə tutulur. (shrink)

The archive discovery, manuscript «Notes for the history of Malorossia» («Zapiski dla istorii Malorossii») composed by Ilia Fedorovich Timkovskii (Илья Федорович Тимковский, 1773–1853), was initiated by its author in 1849, yet it was never finished. Like the majority of Timkovskii’s compelling written heritage, the «Notes» were overpassed by the researchers, even though such prominent figures in social science as Ilia Fedovorich’s own nephew Mikhail Maksimovich, Nikolai Shugurov, and Vladimir Naumenko wrote about Timkovskii. Unlike his impressive intellectual and social activity that (...) surpassed the boundaries of his professional mandate (as lawyer, educator, literary scholar, etc.), his historiographical image remains fragmented and partial. Specifically, historiography is scarce as to the role Timkovskii played in facilitating the emergence of Ukrainian historical-cultural space, historical consciousness and knowledge, as well as in creating conditions for development of Ukrainian historic writing. Meanwhile, persisting documentary sources from Tikovskii’s archive, along with his egodocuments that were published in the 19th century, allow to fill this void. The structure of this publication is determined by aforementioned historiographical factors and the intent to introduce new historical sources into scholarly practice. This article includes only the first part of the publication. As such, it provides the introduction into the biographic context of the author of the «Notes», and focuses on his vision of the meaning of history and heritage. It follows the evolution of his idea to write a historical composition through the documents, as well as «external» reasons that caused him to stop working on the «Notes». The second part of the publication (in the next issue of Kyivan Academy), along with the original text of «The Notes for the history of Malorossia», will include the analysis of the sociocultural and source study context within which the «Notes» were created, as well as historical views of the author, and the relationship between his memoirs and historical writing. (shrink)

Voi analiza una dintre cele mai importante secvente (min 20) din acest film: “Andrei in camera de hotel”. Ideea principala: camera (pin obiecte si lumini) reflecta granita dintre doua lumi (Est-ortodox si Vest-catolic) + femeie-barbat + suspendarea TIMPULUI + lipsa de identitate a lui Andrei (scriitor rus pierdut in Italia). Ideea de pierderea a identitati este “universala” datorata pierderii credintei in general. Identitatea fiecaruia dintre noi data de ganduri, amintiri, emotii, imaginatie, visuri!

Здійснено спробу з’ясувати «читацький канон» та охарактеризувати книжкову культуру православних монастирів ранньомодерного часу київської традиції на прикладі чотирьох обителей Львівської єпархії — Крехівської, Львівської Святоонуфріївської, Підгорецької та Теребовельської. Вибір цих монастирів зумовлено станом джерельної бази, а основними джерелами слугували «списки книг», що їх зазвичай подавали в інвентарних описах. Усі досліджені книжкові зібрання були невеликими за обсягом порівняно з тогочасними католицькими кляшторами, зокрема, найбільше з-поміж відомих, крехівське, налічувало лише бл. 100 томів. Lectio Orthodoxorum монахів Львівської єпархії XVII ст. — це, окрім (...) богослужбових книг, своєрідна «тріада»: святоотцівська духовно-аскетична спадщина, житійна (агіографічна) та проповідницька література. Практично немає античної спадщини — творів давньогрецьких та давньоримських авторів, на вивченні яких базувалась гуманістична система освіти, у тому числі в церковних релігійних закладах. Це опосередковано говорить або про освітній рівень ченців, або, можливо, про відсутність «практичної» потреби у такій лектурі — на відміну від обителей, при яких діяли навчальні осередки. Чи це може бути одним зі свідчень того, що для насельників досліджуваних монастирів основним залишалось молитовне життя, а не «інтелектуальна» праця? Чи такий склад і невеликі обсяги книжкових зібрань можуть виступати одним із арґументів для розгляду цих монастирів як місць, де панував lex orandi, натомість інтелектуальна діяльність, зокрема анґажованість у читання, не видавалася необхідною? Відповідь на ці питання вимагає подальших досліджень. (shrink)

Вивчення історії релігійної культури на українських теренах ранньомодерного часу передбачає ознайомленість, принаймні у загальних рисах, із тогочасним теологічним дискурсом. Загальне впровадження до основних тенденцій, напрямів, особливостей ранньомодерної католицької та протестантської теологій акумульовано у рецензованому «підручному компендіумі», який вийшов друком у рамках відомої серії Оксфордського університету «Oxford Handbook». Упорядниками видання є професор релігійної історії та історичної теології Ульріх Леенер (Університет Маркетта, США), проф. Річард Мюллер (Теологічна семінарія Кальвіна, США) та проф. Ентоні Ґреґ Роебер (Пенсильванський державний університет, США). Особливу увагу привертає проф. (...) Ульріх Леенер, який впродовж останніх років опублікував концептуальні монографії про ченців епохи Просвітництва, монастирські в’язниці ранньомодерного часу та декілька праць, присвячених католицькому Просвітництву. (shrink)

Стаття містить аналіз дев’яти українських гомілій XVII ст., присвячених Успенню Богородиці, — проповідей Лазаря Барановича, Йоаникія Ґалятовського, Леонтія Карповича, Антонія Радивилoвського, Кирила Транквілліона-Ставровецького та Симеона Полоцького. Проповіді Полоцького розглядаються як приклад текстів, написаних для московської публіки автором, вихованим у мультиконфесійному середовищі Речі Посполитої. Авторка зосереджує свою увагу на біблійних цитатах (особливо з Пісні над Піснями 6,9 та Одкровення 12), зокрема на їхніх літургійних і позалітургійних джерелах. У статті сформульовано гіпотезу, згідно з якою руські проповідники часто запозичували образи Богородиці з західних (...) гомілетико-літургійних творів, що підтверджує низка текстуальних запозичень із творів католицької екзегетики, наприклад, Корнелія а Ляпіде, св. Бернарда та св. Бонавентури. Аналіз образу Богородиці здійснено в контексті співвідношення православ’я (включно з візантійською й ісихастською гомілетічною традицією) і католицизму в Україні XVII ст. (shrink)

У статті аналізується заснування Олицької семінарії/колегіуму в контексті намірів людей, що були до цього причетні. Зокрема, обговорено стан церковної освіти в Луцькій католицькій дієцезії кінця XVI — першої третини ст. та гіпотетичні причини закладення семінарії не в Луцьку, а в Олиці, малому приватному містечку Радзивилів. Під цим кутом зору розглянуто заходи зі створення нового навчального закладу його ініціатора, олицького препозита Францишека Ксаверія Заєрського, а також підтримку цієї ініціативи тогочасним власником Олики князем Альбрехтом Радзивилом. Висунуто припущення, що Олику було обрано місцем (...) заснування нової школи, з одного боку, з метою «підготовки кадрів» (управлінських і церковних) для Олицької ординації Радзвилів, а з другого — аби уникнути конкуренції із Луцьким єзуїтським колегіумом. Проаналізовано організаційні засади функціонування Олицької школи як навчального закладу з «подвійним» — церковним і світським — статусом; окрему увагу зосереджено на причинах та обставинах перетворення Олицької школи у 1637 р. на академічну колонію Замойської академії та представлено характер взаємодії між олицьким осередком і Академією. (shrink)

У статті проаналізовано варіанти інтерпретації філософських творів Сковороди як певні моделі читання та доведено, що мінливість тлумачень залежить від припущень про латентне у творах, серед іншого, про ставлення до тексту, автора і предмета дослідження. Латентне (приховане умисно або неумисно) вимагає експлікації та подальшої репрезентації, але в кожному конкретному випадку воно визначається по-різному. Існують два альтернативні підходи до визначення латентного. Одні дослідники використовують здатність текстів передавати більше, ніж задумав автор, і шляхом зіставлення «деталей» здійснюють історико-філософську контекстуалізацію теорії (місце мислителя в історії (...) філософської думки), здобувають свідчення про зв’язок ідей філософа з історичною епохою та з його особистим життям. У цьому випадку текст промовляє поза волею автора, оскільки він не був задуманий як джерело інформації такого типу. Альтернативним підходом є дотримання волі автора і ставлення до тексту як авторського та завершеного повідомлення, що містить усі необхідні інструменти для успішної комунікації. Перший підхід ґрунтується на недовірі та намаганні редукувати автора тексту до об’єкта, другий спирається на довіру до тексту та його автора. Порівняння обох підходів, а також рекомендації самого Григорія Сковороди («Жена Лотова») щодо тлумачення біблійних текстів спрямовують аналіз на розкриття ролі досвіду та постаті автора у процесі читання. Біографія мислителя у цьому контексті дозволяє конституювати автора як джерело повідомлення і актуалізувати етичний аспект у ставленні до його творів. Запропонований у цій статті аналіз ґрунтується на таких теоретичних побудовах: латентне у тексті (Г. Г. Гумбрехт), навмисні і непередбачувані одкровення (К. Гінзбурґ), історичний досвід (Ф. Р. Анкерсміт). Порівняння двох підходів не дає підстав для висновку про абсолютні переваги одного з них, однак дає змогу побачити певні відмінності між читачами та дослідниками. (shrink)

У статті проаналізовано кириличний рукопис богословської праці Йоана Дамаскіна з фондів Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського. Пам’ятка походить зі збірки Києво-Софійського монастиря, давно введена у науковий обіг і відома дослідникам. Підготовку редакції твору, що постала внаслідок доповнення тексту за латинським та грецьким виданням, пов’язують з волинським гуртком російського емігранта князя А.М. Курбського в Миляновичах чи в Ковелі, і вона отримала статус одного з нечисленних автографів цього книжного осередка. Рукопис написано кількома канцелярськими курсивними почерками, характерними для тогочасної руськомовної ділової документації (...) з українських теренів. Пам’ятка містить сліди редакційної, перекладацької і коментаторської роботи в незавершеній стадії. Комплекс її кодикологічних, текстологічних і філігранологічних ознак насуває питання про ще один книжний осередок 1570-х — 1580-х рр., вірогідно, на волинських теренах, відмінний від гуртка Курбського, учасники якого займалися перекладом і редагуванням найпопулярніших богословських праць. Було здійснено спробу зблизити рукопис за характером написання з канцелярською документацією, зокрема, з Володимирськими ґродськими книгами, а також виявити інші рукописні пам’ятки, близькі до нього за тематикою, часом та формою написання. У ширшому контексті дослідження особливостей рукопису Йоана Дамаскіна та інших пам’яток спонукає до постановки питання про те, чи не постали ці тексти в процесі функціонування тогочасних освітніх осередків у канцелярському середовищі. (shrink)

Яскрава модернова обкладинка книжки, яку присвячено далеко не новій темі, обіцяє щось революційне, нестандартне. Ім’я автора, знаного науковця, живить передчуття нових джерел, нових думок, точно сформульованих і підкріплених ґрунтовною науковою аргументацією. Проте від самого початку читання виникають певні перепони, а під кінець стає зрозумілим, що нова версія життя українського філософа приховує своєрідний «гадательний» смисл, який стосується не лише Сковороди і культури XVIII ст. Мова про ставлення до традиції, пізнання й істини у ширшому сенсі. Спочатку оглянемо форму і зміст книжки. У (...) вступній частині під назвою «Prelude» на читача відразу чекають несподіванки. Розповідь про життя Григорія Сковороди, як і годиться, автор розпочинає з притчі про пустельника в «Silenus Alcibiadis», але раптом переносить нас у зовсім інший історичний світ. Тепер він розповідає про Олександра Потебню та подібність його думок і думок Сковороди. Чому книжку про філософа XVIII ст. треба починати з доведення подібності його думок до думок мислителя ХІХ ст.? Не дуже зрозуміло. Принаймні автор посилається на своє відчуття. І такий сюжетний хід мусить навіювати читачеві думки про історичну тяглість певних ідей. Серед цих ідей азначено такі: гостре відчуття богополишеності світу; панування «кривди» (с. 7); досягнення суспільної гармонії лише за умови чистоти сердець (с. 10); трактування серця як найглибшої основи людського буття (с. 10); нерозривний зв’язок пізнання речей і любові (с. 11); релігійне «підложжя» вчення обох мислителів (с.12); подібність теорії пізнання: пізнати світ можна шляхом пізнання себе і навпаки (с. 18); визнання символічності слова (с. 19); однакове розуміння структури слова і образу (с. 21); «нерівна рівність» як універсальний принцип (с. 24); «послідовний націоналізм», предтечею якого Потебня вважав Сковороду, і просвітницький пафос (с. 27). Згадка про «націоналізм» додає провокативності сюжету. А до питання про «просвітницький пафос» ми ще повернемося. Закінчує вступну частину висновок, що народ спить і його треба «розбудити». Очевидно, автор збирається пов’язати цю тему з філософією Сковороди, але не дає чітких пояснень з цього приводу. І претензій не висунеш, адже це не вступ до дисертації, а «prelude». (shrink)

Публікація вводить до наукового обігу рукопис професора Київської духовної академії Петра Кудрявцева, присвячений похованням, що були виявлені у 1878–1879 р. під підлогою Богоявленського собору Києво-Братського монастиря. Під час заміни підлоги намісник монастиря спустився у підпомістя собору, де знайшов два раніше невідомих поховання. В одній труні було тіло у священному облаченні та митрі, другу труну, кам’яну, намісник вирішив не відкривати та не оглядати. Інформацію про ці поховання Петро Кудрявцев отримав від не названого ним знавця київської старовини у 1920-ті рр. За його (...) припущенням, у першій із трун був похований відомий церковний діяч XVII ст. митрополит Газький Паїсій Лігарид, а кам’яна труна могла належати гетьманові Петру Сагайдачному. Обидва поховання було здійснено в Братському монастирі ще до спорудження мурованого Богоявленського собору. Ймовірно, під час будівництва собору обидві могили опинилися у його межах — у підпіллі. Ці поховання ніколи не досліджувалися та були втрачені під час знищення собору у 1935 р. Наведене у додатку повідомлення Кудрявцев зробив на одному із засідань Комісії Києва і Правобережної України, що діяла при Історичній секції Всеукраїнської Академії наук упродовж 1924–1931 рр. Рукопис нині зберігається в архіві Московської духовної академії. (shrink)

Вихід у світ перекладу праці Марії Ґрації Бартоліні, відомої італійської славістки та дослідниці українських ранньомодерних текстів, не залишиться поза увагою тих, хто цікавиться історією вітчизняної культури, а тим більш її вивчає. На це є декілька причин. По-перше, ця праця є методологічно цілком новаторською на тлі величезного наукового та науково-популярного доробку, присвяченого творчості Григорія Сковороди. По-друге, авторка не лише декларує давно назрілу потребу «розсіяти стереотипи… про народний, несистематичний характер його рефлексії» (c. 5), а й успішно це здійснює. По-третє, джерела, на які (...) спиралася філософська візія Сковороди, у праці нарешті представлено не тільки на рівні концепцій, частина з яких була притаманною й іншим богословам та філософам (зазвичай, це викликає неабиякі складнощі при інтерпретації певних ідей, а також при спробах пов’язати їх із тими чи тими особами), а й на рівні лексичних запозичень, у збігах окремих фраз, у зіставленні спільних смислових чи семантичних полів, схожому способові мислення тощо. (shrink)

У статті на прикладі Львівського єзуїтського колегіуму простежено тривалий процес поступового запровадження історичних студій до моделі шкільництва Товариства Ісуса. Ця модель, закріплена незмінним до ліквідації Товариства освітнім статутом 1599 р. «Ratio Studiorum», формально не передбачала викладання історії як самостійної дисципліни, однак певні знання про минуле учні отримували впродовж усього курсу навчання. У першій половині XVII ст. джерелом таких знань були тільки античні автори, чиї тексти слугували за взірець при вивченні латинської мови й риторики, а також за криницю набуття «eruditio». Разом (...) з тим, оскільки в «Ratio Studiorum» не було прямих заборон щодо використання творів нової історіографії, викладачі могли проявляти власну ініціативу, аби давати молоді ширше коло знань. Зокрема, велику роль у поширенні такої «свободи викладання» зіграли бібліографічний порадник Антоніо Поссевіно (І вид.: Рим, 1593), де вперше радилося доповнювати лекції працями «нових» авторів, а також перший підручник нової історії для єзуїтських шкіл Ораціо Торселіні (І вид.: Рим, 1598). У Львові промовистим доказом зміни ставлення до історії стали написані в 1660-х рр. перші праці професорів колегіуму Мацея Велевича та Яна Зуховича з описом актуальних подій. Тоді ж, під тиском запитів суспільства, у курсах риторики стали виопуклювати політичне ораторство — з акцентом на необхідних у тогочасному його жанрі знаннях генеалогії, геральдики, історичної географії, історії права та «національного минулого». Ці новації знайшли продовження упродовж кінця XVII — середини XVIII ст. у низці праць львівських професорів та в уживанні ними західних підручників історії (у статті те й те детально розглянуто). У такий спосіб запровадження у Львові з 1739 р. історії як окремої ділянки студій стало логічним підсумуванням перемін, що поступово нагромаджувалися. (shrink)

Статья представляет собой попытку обнаружить «испанский след» в богословской мысли Киевской митрополии XVII в. на примере наставлений об отправлении церковных таинств («Наука о седми тайнахъ церковных» в составе виленского Требника 1617–1618 гг.) и первого православного печатного пособия по моральному богословию («Мир с Богом человеку». Киев, 1669). Одним из источников для «Науки» стало сочинение испанского иезуита Франсиско де Толедо (1534–1596)) «Summa de Instructione Sacerdotum» (известное также как «Summa casuum conscientiae»), в основу которого был положен курс по моральной теологии в Collegium Romanum (...) в Риме. Составители виленской «Науки» прибегали не только к буквальному переводу значительных порций текста испанского иезуита и близкому к оригиналу пересказу отдельных фрагментов, но также дополнили заимствованные из де Толедо фрагменты рассуждениями о церковных ритуалах, цитатами из отеческой традиции, из канонов Вселенских и Поместных соборов, из гражданских правовых памятников. Несмотря на то, что виленская «Наука» вышла из униатских кругов, она получила широкое распространение и среди православных: именно посредством данного памятника отдельные фрагменты сочинения де Толедо попали в «Мир с Богом человеку». Но при этом совершенно очевидно, что в толковании семи смертных грехов и в рассуждениях о милостыни заметно прямое обращение составителей «Мира с Богом» к сочинению де Толедо. Оба памятника Киевской митрополии послужили впоследствии источником для рукописной компиляции о таинствах московского книжника Евфимия Чудовского, который, таким образом, способствовал распространению «Суммы» де Толедо и в московской традиции. (shrink)

Статтю присвячено з’ясуванню внеску вихованців Київської духовної академії у становлення культурних практик модерного типу на теренах Російської імперії другої половини X IX — початку XX століть. В основу дослідження лягли біографії та науково-богословська спадщина братів Пархомовичів — Василя (згодом архиепископа Афанасія), Андрія і Йосифа, чия діяльність у навчальних закладах, періодичних виданнях, наукових і громадських організаціях Бессарабії тривала майже 80 років (1853-1932). Систематизація фактичного матеріалу дозволила зробити висновок, що Пархомовичі належ али до групи регіон альної інтелектуальної еліти, згрупованої довкола кишинівських архиєреїв, (...) і брали активну участь у реалізації низки просвітницьких і місіонерських проектів. Хоч, по суті, вони були провідниками політики русифікації регіону, проте їхня діяль­ність об’єктивно сприяла формуванню інституцій та ознак модерного су­спільства у Бессарабії. Це, зокрема: поширення освіти і розвиток місцевої школи за участі Пархомовичів як керівників і викладачів Кишинівської духовної семінарії, жіночого єпархіального училища та міських гімназій; їхня діяльність у місіонерських, просвітницьких, наукових та благодійних організаціях, що сприяла консолідації бессарабського суспільства; напи­сання ними низки історичних досліджень, які лягли в основу регіональної свідомості та культурної ідентичності мешканців Бессарабії. (shrink)

Підставою для написання статті стало віднайдення Людмилою Посоховою нотного канта з рукопису, який тривалий час вважали втраченим. Унікальність цієї пам’ятки, датованої 1706 роком, полягає у тому, що це єдиний збережений нотний зразок зі шкільних вистав ранньомодерної доби в українських православних навчальних закладах. Решта музичних творів такого типу дійшли до нас без нот, лише з вербальним текстом. Найвірогіднішим автором (авторами) канту був хтось із викладачів або студентів класу риторики. Дослідження нотного рукопису в контексті історії музичної культури Чернігівського колеґіуму дозволяє припустити, що (...) кант виконували у супроводі або одного музичного інструменту (лютні), або цілого інструментального ансамблю. Крім аналізу музично-теоретичних та структурних особливостей твору, у статті наведено відомості про співаків чернігівських архиєпископів, студентів-співаків, про гру студентів на різних музичних інструментах, а також про музичну практику мандрівних гуртів. (shrink)

Спів постійно супроводжував студентів Києво-Могилянської академії у їхньому житті, що підтверджують академічні інструкції, різномантні документи, іконографія, свідчення очевидців тощо. Усі вихованці були зобов’язані відвідувати храми на території Братського монастиря, а найздібніші ставали тут співаками. Вони співали у головних «братських» храмах — Богоявленському соборі та Благовіщенській (Конґреґаційній) церкві, а також у різних церквах Подолу, у київській митрополичій капелі, у Придворній співочій капелі Санкт-Петербурґа тощо. Академічні співаки брали участь у богослужіннях, на похоронах, під час церковних та світських урочистостей, під час випрошування милостині (...) (саме тому бурсу деякий час називали «співочою»). Окрім цього, спів та гра на музичних інструментах були частиною навчання, зокрема є припущення, що вірші на уроках поетики виконували за допомоги співу та гри на музичних інструментах. Музичні номери були частиною шкільних вистав, а хор та оркестр обов’язково супроводжували урочисті богословські та філософські диспути. Поза тим, гра на музичних інструментах належала до рекомендованих розваг і її всіляко вітали поза навчанням, хоч спеціальні музичні дисципліни почали викладати в Академії лише на початку XIX ст. До наших днів збереглася тільки частина нотної спадщини, пов’язаної з Академією та Братським монастирем, — паралітургійні та учнівські пісні, партесні концерти, Ірмологіони. Безумовно, найбільшим серед тих композиторів, хто представляє Академію, слід вважати Артемія Веделя. На відміну від решти видатних композиторів українського походження XVIII ст. — Дмитра Бортнянського та Максима Березовського, Ведель не лише навчався тут, а й писав твори для студентського хору. (shrink)

The article deals with the use of the Ruthenian language in papers of the Uniate Church of the Grand Duchy of Lithuania in the 17–18th centuries. The research is based on the analysis of the content of hundreds of original parish registers of Uniate churches that are kept in the National Historical Archives of Belarus. The methods of analysis that permit to define the time and reasons for translation of concrete parish works into the Polish language have been devised by (...) author. The collection of data obtained during the research gives a possibility to distinguish several imaginary regions of intensity of using the Ruthenian language. It also considers lexical and the orthographic features of the language in which parish registers were being kept, use of the Cyrillic and Latin script in writing the Ruthenian text. (shrink)

Статтю присвячено аналізові церковно-музичних книг василіянських монастирів Руської провінції другої половини XVIII — початку ХІХ ст. На підставі монастирських інвентарів висвітлюється діяльність друкарні Почаївського василіянського монастиря, яка, серед іншого, спеціалізувалася на виданні музичних книг, зокрема Ірмолоїв— поліжанрових збірників, що властиві українському типові церковно-співочої книги. У статті наголошено також на ролі Василіянського Чину в поширенні західно-християнських культурних впливів упродовж другої половини XVIII cт.

У розвідці проаналізовано рукописні примітки з книг львівського бернардинця Норберта Ґоліховського. Книги зберігаються у Науковій бібліотеці ЛНУ імені Івана Франка. Як авторські примірники, ідентифіковано 11 книг у 10 томах. Встановлено час створення рукописних приміток та ідентифіковано книги, на які Норберт Ґоліховський посилається у примітках. У додатках опубліковано примітки, що містять біографічну інформацію, підтверджують провінієнцію книг, вклеєні до книг фотографії автора та молитву на вшанування бернардинського блаженного Владислава з Ґельньова.

Book review: Sheretiuk, Ruslana, and Stokolos, Nadiia. «Pietas et Litterae» («Blahochestia ta Osvita»). Kulturno-osvitnia diialnist ordenu piariv na Volyni (kinets XVII — persha tretyna ХІХ st.) (Rivne: O. Zen, 2018), 289 s.

Статтю присвячено перелікові книг, заборонених для доступу у бібліотеці колегіуму Товариства Ісуса у Перемишлі. Ідентифікацію та аналіз цієї літератури здійснено на основі рукописного інвентаря бібліотеки, що його уклав у 1774 р., після ліквідації Товариства Ісуса, Станіслав Хмельовський. Загальна кількість книг Перемишльської бібліотеки охоплювала 6985 позицій, а до групи «haereteci prohibiti» було внесено 137 видань, з яких вдалося ідентифікувати 102. У статті ці праці умовно поділено на п’ять підгруп: 1) твори ренесансних гуманістів, 2) протестантські автори, 3) православні автори, 4) книги з (...) окультизму, магії та демонології, 5) «книги таємниць». До першої підгрупи увійшли твори Еразма Ротердамського та Ніколо Мак’явелі, до другої — праці протестантських мислителів (Ян Гус, Мартін Лютер, Філіп Меланхтон, Жан Кальвін, Теодор Беза, Ян Крель та інші), до третьої — трактати Лазаря Барановича та Йоаникія Ґалятовського, до четвертої — книжки Мартіна Дельріо, Бартоломео Спіни, Ніколя Ремі та ін., до п’ятої — твори Джамбатісти делла Порта та Йогана Якоба Веккера. Реконструкція переліку заборонених книг у бібліотеці Перемишльського колегіуму дає змогу детальніше пізнати інтелектуальні запити духовенства, а також дослідити, які тексти єзуїти могли використовувати для полеміки з іновірцями. (shrink)

Історія виникнення світських навчальних закладів, поява нової, світської освіти потребує детального дослідження. Створення у Харкові «додаткових класів» 1768 р. — одна з перших спроб на шляху до світської школи на Слобожанщині. Від початку вона залежала від світської влади і мала широку палітру предметів, утримувала сиротинець. Однак протягом другої половини 1770-х рр. заклад набув і мілітарних рис, чому сприяв директор Іван Колбек, хоча й зберіг «класи» малювання та співів, власну структуру, принципи функціонування та матеріальне забезпечення. На відміну від багатьох інших світських (...) навчальних осередків, харківський продовжував діяти, незважаючи на адміністративні реформи та зміни в керуванні губернією. Це училище також підтримувало досить жваві зв’язки із Харківським колегіумом, доповнюючи його богословські дисципліни світськими. На кінець 1780-х рр. Харків, завдяки училищу і колегіуму, залишався провідним освітнім центром регіону, що певною мірою сприяло відкриттю згодом у цьому місті університету. (shrink)

Book review: Fedyukin, Igor. The Enterprisers. The Politics of Schools in Early Modern Russia (Oxford: Oxford Univercity Press, 2019), 318 р.

У пропонованій статті зроблено аналіз власноручних розписок шляхти Подільського воєводства у поборовому реєстрі з 1563 року і з’ясовано, який був рівень письменності та якими мовами користувалися шляхтичі у середині XVI століття. У XVI столітті шляхта поступово почала відходити від традиційного способу життя — військової служби. Набуття нових навичок, серед яких і вміння писати, сприяло новим напрямкам кар’єри — посіданню різноманітних урядів. Розвиток судочинства та потреба заможній шляхті вести облік своїх маєтків, створили попит на осіб, що вміють писати. Законодавча вимога особисто (...) посвідчити своє майно дає у руки дослідників унікальний документ щодо вміння шляхти писати. Серед 237 наявних у поборовому реєстрі розписок ми маємо справу з використанням трьох мов — латини, польської та руської у різних комбінаціях (де мова розписки і підпису може збігатися або ні). Не завжди шляхтич умів написати розписку власноручно, почасти його вміння писати було елементарним, а саме більш-менш вправно написати своєї ім’я та прізвище. Переважна більшість розписок написані латиною та польською, одна руською. Якщо представити наявні варіації мов, де на першому місці мова розписки, а на другому мова підпису, то у відсотках це виглядає так: лат., лат. — 57,54% випадків; лат., без підпису — 3,36%; лат., пол. — 5,04%; лат., рус. — 1,68%; лат., лат. + рус. — 1,26%; пол., пол. — 15,12%; пол., без підпису — 1,26%; пол., лат. — 1,26%; пол., рус. — 0,42%; рус., рус. — 0,42%. Серед осіб, що вміли писати переважали заможні та середньозаможні шляхтичі, урядники земського та ґродського судів, писарі неґродових замків (Скала, Зіньків), урядники, адміністратори маєтків та писарі неґродових старост та заможних землевласників, священики католицької та православної церкви. Один власноручний підпис залишила Анна Надольська, єдина жінка серед усіх платників побору. Специфікою Подільського воєдства була мала кількість осіб, що вміли писати, що пов’язано із загальною кількістю населення та шляхти зокрема, а також використання на письмі трьох мов — латини, як урядової, польської та руської. (shrink)

Рецензія на книгу: Склокін, Володимир. Російська імперія і Слобідська Україна у другій половині XVIII ст.: просвічений абсолютизм, імперська інтеграція, локальне суспільство (Львів: Видавництво УКУ, 2019), 268 с.

В статті розглядається підготовка майбутніх ієреїв в Київській православній митрополії XVIII ст. Дослідження переважно сфокусовано на аналізі конкретних практик вишколу парохів. Головним джерелом слугують реєстри грошей, сплачених в кафедрі при отриманні священства (більше десятка однотипних реєстрів за 1737 р., та один за 1736 р.). Зафіксовані суми дають змогу реконструювати особливості навчання/ екзаменування «по-кафедральному». У такій підготовці ключовим для ставлеників було випробування в читанні, після того — обов’язкова сповідь. У вишкіл майбутніх ієреїв, як вдалося з’ясувати, входили навчання катехізису та чинопослідуванню богослужінь (...) і, можливо, церковному співу, основи проповідництва або, швидше, знайомство з повчальною літературою. Особливу увагу звертали на моральні якості майбутнього ієрея. Така «програма», хоч і була вужчою, ніж вимагалося законодавчо, представляє основні очікувані напрями діяльності священика на парафії: звершення Літургії, виконання треб, навчання пастви основам віри. Кафедра монополізувала право на навчання ставлеників. Розглядати Могилянську академію, як основну школу для майбутнього парафіяльного духовенства Київської митрополії, невірно. Базовим для ставлеників у XVIII ст. було навчання при кафедрі — у школі при архієрейському домі, що мала, насамперед, «професійне» спрямування. Київська кафедра, як структура, і духовенство, як певна корпорація, у XVIII ст. самостійно вирішували питання освіти своїх нових членів, а певний рівень освіченості, був обов’язковою умовою для набуття священства. (shrink)

The paper offers the materials of Lazar Baranovych’s embassy to Moscow in 1684. This is the first publication of the documents. They include three letters of Baranovych to tsars Ivan and Peter Alekseyevich, the regent Sophia Alekseyevna and Prince Vasilii Vasil’evich Golitsyn; their replies; records of expenditures, and the record of a court case about the robbery of the envoys. The letters mostly concern themselves with books that Baranovych’s envoys brought to Moscow and some favors that the archbishop expected in (...) return. The material informs us about the circulation of books in the early 1680, diplomatic gift-giving and networking. The documents also serve as a fine example of office administration concerning Moscow-Ukrainian relations. (shrink)

John Herbinius (1633–1679) was a well-known Lutheran theologian and writer. Living for a long time on the territory of the Polish-Lithuanian Commonwealth, he wrote a description of the religious caves of Kyiv, which was published in 1675 in Jena. Plenty of popular cults of Ruthenian spiritual life of the first half of the seventeenth century are reflected in the book. It is important to underline that Herbinius did not criticize the glorification and imitation of saints. He briefly mentioned their post-mortem (...) waiting role in the place of salvation and omitted the Orthodox prayers to them. The great Orthodox mistake for Herbinius was glorifying human and not Christ’s merits as a cause of sanctity and miracle. This very important theological difference was, however, the only one distinction that Herbinius saw between the Orthodox and Protestant traditions of the veneration of saints. The veneration of relics was not criticized by John Herbinius either. On the contrary, relics of Christ’s followers can and must be worshiped, through them God performs miracles, the Protestant author believed. However, Herbinius did not share the Orthodox idea of miraculous unperishability of the saints’ remains in the Cave Monastery. Those remains, as he wrote, are particularly damaged and particularly preserved because of the existing ventilation system in the caves; the saints’ heads are oozing the oil as a result of absorbing of the special air as well. Trying to provide these arguments, Herbinius aimed to deny the core of the Orthodox belief that Kyiv relics preserved undamageed because of great merits and dignities possessed by the Cave fathers in the eyes of God. Obviously, the very idea of merits, earned by the monks due to their ascetic efforts, could have not been accepted by the Protestant author. It strongly contradicted with his confessional views and was unambiguously treated by him as idolatry. (shrink)

У статті здійснено порівняльний аналіз концепцій ментального слова (verbum mentis) могилянських професорів Інокентія Ґізеля і Йосифа Волчанського. Аналіз спирається на латинськомовні рукописні трактати «De anima» Ґізеля (1646–1647 рр.) і «De corpore animato» Волчанського (1715–1717 рр.). Запропоновані тут концепції інтелектуального пізнання розглядаються у контексті західної схоластичної традиції. З’ясовано, що розуміння інтелектуального пізнання Інокентієм Ґізелем і Йосифом Волчанським суттєво відрізнялися. Концепція Ґізеля відзначається еклектичним характером і поєднує в собі елементи томістичної, скотистичної і суаресіанської інтерпретацій, тоді як Волчанський орієнтується на Франсиско Суареса та (...) Фансиско де Овієдо. (shrink)

This paper introduces unknown manuscripts to researchers, which contain records of a philosophical course (1691/2–1692/3) and theological courses (1693/4–1696/7) taught in Kyiv-Mohyla College by Stephan Jaworsky. The manuscripts are kept in the National Library of the Russian Federation in Saint-Petersburg. It has been found out that these records were made by a student Basil Holenkowsky by name, who ended his life under the name of Barlaam as an Archimandrite of the monastery on Kiy-island in Onega lake in 1722. The study (...) of his biography allows to clear up some codicological features of the manuscripts when and where they were bound and the history of the manuscripts when and how they got into the National Library of the Russian Federation. A new analysis of sources, even of those already known to historians, also may support an interpretation of facts of life of this person and his acts not only within the framework of the traditional historiography of the 19th century, but also as a concsious choice of a person who followed pragmatic considerations. On the other hand, the brought to light manuscripts allow not only to argue when Holenkowsky attended the Kyiv College but also to assume hypothetically when he could enter the college, who were his fellow-students, and how that could have affected his future. The manuscripts from Petersburg contain signs of the dates and authorship of these courses inside, which are not found in other known records. If one compares these manuscripts with other records of these courses, they can note that the record of the philosophy course is complete, while the one of theology doesn’t contain some parts of the course taught during the forth year. That can be interpreted as a sign of Holenkowsky’s not having attended the forth year of this course. (shrink)

Стаття присвячена трактатам «Про виникнення і зникнення» викладеними у Києво-Могилянській академії у XVII–XVIIІ ст. як складова філософського курсу. Ці трактати мають історичну і тематичну прив’язку до однойменної книги Аристотеля і зосереджені на обговоренні виникнення, субстанційної і якісної зміни та зникнення. Однак деякі могилянські професори, як Стефан Яворський і Теофан Прокопович, включили сюди і теологічні питання. Яворський обговорює питання про транссубстанціацію св. Євхаристії, намагаючись з’ясувати, як ця субстанційна зміна відбувається і коли вона має місце на Божественній Літургії Східного обряду. Він доводить, (...) що транссубстанціація відбувається під час Слів Освячення, а не Епіклези. На його думку, так вчили найбільш авторитетні теологи Східної церкви. Обговорення цього питання у філософському курсі (1691–1693) найімовірніше було реакцією на Московський собор 1689 року, де було осуджено доктрину про транссубстанціацію під час Слів Освячення. Яворський, натомість, хотів захистити вчення, притаманне українській православній традиції (Петро Могила, Сильвестр Косов, Інокентівй Ґізель тощо). Інший професор, Теофан Прокопович, у своєю курсі (1707–09) звертається до питання про особливу збереженість мощей Києво-Печерських святих. Він доводить, що мощі, які покояться у Київських Печерах, зберігаються завдяки особливій Божій благодаті, і детально аналізує 16 аргументів противників, які це заперечують. На думку автора статті, введення теологічних тем у філософські курси було пов’язане з особливою соціальною значущістю цих питань у той час. (shrink)

У статті досліджується стосунок києво-могилянських філософських курсів XVII–XVIIІ ст. до аристотелівської традиції. Спочатку виставлено критерії, за якими його можна оцінити. Виділено два основних типи критеріїв: суб’єктивні і об’єктивні. Відповідно до перших, могилянці чітко визначали свою філософію як аристотелівську, перипатетичну або ad mentem Aristotelis. Є багато аристотелівських елементів в змісті та в структурі курсів, що задовольняють об’єктивні критерії. Так, логіка і фізика структуровані відповідно до традиційного порядку книг Аристотеля з цієї тематики. Всі основні концепти (ens, essentia і existentia; actus і potentia; (...) materia і forma; чотири причини; 10 категорій тощо), на які спираються могилянські професори, походять від Аристотеля. У статті доводиться, що аристотелівські елементи прийшли в могилянські курси через схоластичну традицію, насамперед з єзуїтських філософських курсів того часу. Однак в окремих випадках, як-от лекціях Теофана Прокоповича, можна помітити глибшу обізнаність з творами Аристотеля. (shrink)

Останнім часом в Україні з’явилося чимало різноманітних довідкових видань. Очевидно, це зумовлено попитом на літературу такого жанру, а також накопиченням певної інтелектуальної маси знань. Українська історіографія теж поповнилася багатьма довідниками, однак серед них помітно вирізяється капітальна, справді наукова праця — двотомова енциклопедії «Київська духовна академія в іменах: 1819–1924» (Том 1: А–К. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2015. — 740 с.: іл.; Том 2: Л–Я. — Там само, 2016. — 1004 с.: іл.). Як відомо, серед проблем/лакун історичної науки, що їх (...) дослідники мали прискореними темпами надолужувати/вивчати в присмерку радянського часу та на світанку сучасної України, опинилася духовна освіта. Причини цієї прикрої обставини зрозумілі, хоч до початку ХХ ст. такий історико-церковний напрям студіювали досить успішно, насамперед у середовищі Київської духовної академії. Сьогодні флагманом історії духовної освіти є Національний університет «Києво-Могилянська академія», де було відновлено могилянські інтелектуальні традиції. Тому закономірно, що праця, про яку піде мова, з’явилася саме тут. (shrink)

Про викладання богослов’я в Києві йшлося вже в піонерських наукових дослідженнях історії Могилянської академії першої половини XIX ст. Практично відразу присутність теологічного курсу в навчальній програмі пов’язували зі статусом «латинських шкіл». На кінець XIX ст., здавалося, питання часу появи повного богословського курсу в Києві було остаточно вирішено. Втім, висновки дослідників підважує інформація з проповіді, виголошеної в Батурині у 1697 р. Цей голос «із середини» могилянської професорської корпорації дає змогу передатувати запровадження повних теологічних студій в колегіумі. Піонером чотирирічного богослов’я був не (...) Йоасаф Кроковський, як вважалося до сьогодні, а Стефан Яворський. Це підтверджують, окрім прямо вказаних у проповіді даних, ще кілька джерел, що їх досі історики не зауважували. (shrink)

Документ, що тут публікується (повідомлення Української академії наук від 2 червня 1919 р. Миколі Біляшівському про обрання його академіком), зберігається у Національному музеї історії України. Він цікавий, зокрема, зробленою у ньому допискою, де вказано місце засідань Історично-філологічного відділу та Спільного Зібрання УАН. Ці зустрічі відбувалися на той час на квартирі Миколи Петрова в одній із будівель Київської духовної академії. Детальніший аналіз дозволяє уточнити, що однією із перших локацій, котру використовували для потреб нещодавно створеної Академії наук, був теперішній 5-й корпус Національного (...) університету «Києво-Могилянська академія» на вул. Волоській, 8/5, а саме — його третій поверх. (shrink)

Історія Києво-Могилянської академії другої половини XVII ст. інколи залишається небагатою навіть на конкретні факти щодо професорів та ректорів того часу. Одна із таких маловивчених постатей — ректор Теодосій Ґуґуревич (1680-і рр.). Ще від 1860-х рр. історики надають Теодосію нищівні характеристики, вказуючи на його нібито аморальність та доведення навчального закладу і Братського монастиря до цілковитого зубожіння. Єдине джерело таких висновків — незадовільна характеристика з листа єпископа Теофана (Прокоповича), написаного аж 1736 р. Ціла низка Прокоповичевих тверджень викликають сумнів щодо їхньої достовірності. А (...) підсилює підозру у некоректності висновків Теофана напис на срібній водосвятній чаші, виготовленій коштом Братського монастиря за ігументсва там Ґуґуревича. Аналіз гравіювання вказує, що немає підстав вести мову про цілковиту убогість обителі, при якій діяв Могилянський колегіум. Такий висновок дає змогу не лише критично оцінити негативні характеристики Прокоповича керівництву колегіуму, а й поміркувати про причини, що підштовхнули архиєпископа до нищівної критики. (shrink)